або «ІНСТРУКЦІЯ», ЯК БУТИ ЩАСЛИВИМ
Священик
Роман МЕЛЬНИЧЕНКО,
настоятель парафії Покрови Божої Матері,
сімейний психолог.
м. Ірпінь.
Сьогодні більшість психологів кажуть, що депресії – це лихо нашого часу. А причиною їх виникнення вважають передусім часті стреси. Якась частка істини в цьому є. Але що можна спостерігати в людини, яка страждає від депресії? Насамперед небажання жити, і це головний чинник, який зумовлює означену проблему. Чому ж у людей, які мають престижну роботу, сім’ю, матеріальний достаток, можливість подорожувати, спілкуватися, виникає небажання жити? Річ у тім, що в них відсутня життєва сила. А відсутня вона через те, що вони не мають любові в собі і, як наслідок, самі нікого по-справжньому не люблять.
ВІД ТОГО, ЧИ Є В НАС ЛЮБОВ, ЗАЛЕЖИТЬ НАШЕ ЖИТТЯ
Часто люди ставляться до такого почуття, як любов, несерйозно, бо не розуміють важливість її у своєму житті. Більшість мислить таким чином: «Аби жити, мені потрібні їжа, вода, одяг, житло. А для того щоб це все було, - потрібні гроші. Що ж до любові, то без неї можна спокійно обійтися». Із часом може з’являтися більше бажань і більше грошей, аби їх задовольнити. А любов стає чимось абстрактним, незрозумілим, зовсім непотрібним, тим, що заважає в досягненні їхніх амбітних цілей. Проте любов – це не просто абстракція. І від того, скільки її ми в собі маємо, залежить повноцінність нашого існування, а інколи - навіть виживання. Можна навести такий приклад. Народжується недоношене малятко, і навіть якщо йому створити всі умови для того, аби воно жило, помічено, що відсоток виживання серед таких діток не високий. Проте, якщо таких недоношених малят часто відвідують їхні мами, в більшості випадків вони виживають. Це і є сила любові, яка може творити справжні дива. А ось її брак здатен зробити життя просто нестерпним. Якщо тіло можна наситити, наприклад, тим же борщем, то душа теж потребує їжі, але вже духовної. Її не можуть задовольнити продукти харчування та будь-які інші втіхи, які отримує тіло, - всередині все одно відчуватиметься пустка і якесь незадоволення. Їжа для душі – це насамперед любов, добро, милосердя, радість… Лише в цьому разі душа отримує втіху – це для неї і їжа, й ліки одночасно. Повноцінний та гармонійний розвиток особистості насамперед залежить від любові. Людина вже змалечку має наповнитися послідовно кількома видами любові, зокрема: батьківською, братською та любов’ю до себе, яка з них виростає. І від того, якою мірою це наповнення відбудеться, залежить якість людського життя.
БАТЬКІВСЬКА ЛЮБОВ МАЄ БУТИ БЕЗУМОВНОЮ
Наповненість любов’ю починається, щойно дитина народилася, і навіть ще до народження. Вона - як чистий аркуш паперу. Звісно, фізіологічно в ній уже закладено певні параметри: конституція тіла, темперамент, характер. Але дитині ще не відомо, що таке добро, зло, любов, віра, вірність - вона нічого цього не знає. Погляди на все це сформуються пізніше. І перший вид любові, якою має наповнитися дитина, – це батьківська. Для розвитку особистості батьківська любов дуже важлива. Щоб отримати її, дитина насамперед потребує батьківської уваги. Якщо ж дорослі такі зайняті, що не мають часу на спілкування зі своїм малям, ігнорують його, то дитина шукає будь-який інший спосіб, вдаючись навіть до недобрих вчинків, аби тільки спонукати батьків хоч якось відреагувати на неї. І тут батьку-матері слід бути особливо делікатними. Адже якщо дитина отримала свою порцію уваги, наприклад, криком, ляпасом по сідничках, запотиличником, то може подумати, що любов проявляється саме так. Уявляєте, яке поняття про це почуття в неї сформується? Мудрі батьки ставляться до дитини доброзичливо, дбайливо, дають їй можливість відчути, що вона потрібна, що її приймають. Вони не критикують, не принижують, не пригнічують дитину, й не лише говорять їй про свою любов, а й доводять це своїми вчинками. У наповненні дитини батьківською любов’ю важливу роль відіграє й те, як тато з мамою між собою спілкуються, як взаємодіють: усе це записується на її чисту свідомість. І вже в дорослому віці вона перенесе такий тип взаємин у свій життєвий простір, відтворюючи в стосунках із чоловіком/жінкою та дітьми. Тому батькам треба розуміти, що тільки щирість і довірливість між ними можуть бути основою для справжньої близькості й теплих стосунків зі своїми нащадками. Однак найважливіше - аби батьківська любов була безумовною, тобто: ти моя дитина і я люблю тебе такою, якою ти є, без усяких але, незалежно від твоїх якостей, особливостей, схильностей, переваг, недоліків. Це зовсім не означає, що батькам має подобатися будь-яка поведінка дитини, просто вони мають приймати й любити свою кровиночку попри все. Тоді вона наповнюється батьківською любов’ю повною мірою, відчуває, що її приймають і люблять. У неї формується думка: я – це щось цінне. А від цього залежить і наступне наповнення любов’ю – братською.
НЕНАВИСТЬ МАТЕРІ ДО БАТЬКА ОТРУЮЄ ДИТИНІ ЖИТТЯ
Коли подружжя розлучається, дитина зазвичай залишається з матір’ю. Досвід свідчить, що в більшості випадків саме жінка відчуває ненависть до колишнього чоловіка. І часто не- безпідставно, адже нерідко причиною розлучення є зрада чоловіка. Однак усе це відбивається на дитині й може стати для неї справжньою трагедією. Дитина «складається» з двох половинок – батька й матері. І коли мати відчуває ненависть до батька, цим самим вона мов каже своїй дитині: одну твою половину я не люблю й не визнаю. Від неї часто можна почути такі висловлювання: «Ти такий, як батько», «Не будь, як батько» тощо, так проявляється її ненависть. Тож про яке повноцінне наповнення батьківською любов’ю тут може йтися? Жінці, яка справді любить свою дитину, важливо зрозуміти: хоч би як образив її чоловік, для дитини він завжди залишається батьком, і вона мусить знайти в собі сили, аби поважати його. До того ж має підтримувати цю повагу й у дитині, ставлячи батька їй у приклад, позитивно висловлюючись про нього тощо. Жінці потрібно не лише на рівні фізичному, а й на рівні своєї душі допустити чоловіка до дитини. Вона ніколи не повинна займати позицію батька, а має залишатися в позиції матері. Таким чином у дитини залишається відчуття єдності з чоловічим родом. І навіть якщо, наприклад, син з батьком не спілкується, то в будь-якому разі в нього складатимуться добрі стосунки з дорослими чоловіками: з тренером або вчителем. Тобто, він знайде собі людину, яка виконуватиме деяку роль батька, тому що не відчуватиме до чоловічої статі ненависті, яку йому зазвичай передає мати-одиначка, і в подальшому сміливо виявлятиме свої чоловічі якості. Усе сказане вище безпосередньо стосується й чоловіків. Адже їхнє погане ставлення до колишніх дружин так само негативно відображається на дітях. Через непорозуміння між батьками син або донька можуть страждати від порушень сну, енурезу, підвищеної залежності від мами чи тата, в старшому віці це може проявитися агресією до батьків, дитина навіть наважується підняти руку на матір або втекти з дому. Якось до мене звернулася жінка, яка не могла налагодити стосунки з тринадцятирічним сином. Вона була в другому шлюбі й з батьком хлопчика жодних контактів не підтримувала, та й узагалі, як згодом виявилося, мала на нього глибоку образу, яка межувала з ненавистю. Син поводився агресивно щодо матері, а вітчима взагалі ігнорував. Навчався кепсько, часто прогулював уроки, та й додому інколи не приходив ночувати. У всіх своїх негараздах звинувачував насамперед матір. Жінка була у відчаї, жодні намагання якось порозумітися з сином результатів не дали. У процесі терапії вона змогла здолати той негатив, який був у неї до колишнього чоловіка, усвідомила, що він насамперед батько її дитини й завжди буде ним. Коли прийняла це у свою душу, то майже відразу відчула зміни в поведінці сина: він став не так різко відповідати на її запитання й навіть інколи погоджувався із зауваженнями. Тож вона зробила наступний крок: відновила зв’язки із колишнім чоловіком, через багато років мовчання вперше йому зателефонувала. Поступово стосунки між ними налагодилися й син почав бачитися з батьком, познайомився з його новою родиною. Отож агресія змінилася на теплі, навіть ніжні почуття до матері. Крім того, в хлопця поліпшилися взаємини з вітчимом: він почав з ним розмовляти, прислухатися до його порад. Тож усе в наших руках.
АБИ СТАТИ ПЕРШИМИ – БУДЬТЕ ДРУГИМИ
Дуже багато проблем виникає і в названих батьків. А все через те, що вони хочуть, і це, до речі, природно, замінити дитині рідних. Цим вони начебто протиставляють себе їм: ми хороші - бо ми поряд і піклуємося про тебе, а вони погані – бо вони тебе покинули. Зазвичай про це відверто не говорять, але умовно від дітей вимагається відмовитися від рідних і прийняти названих як рідних. Проте цього робити не можна. Заниження ролі справжніх батьків у житті всиновленої дитини має негативні наслідки. У моїй практиці був такий випадок. Одна сім’я удочерила дівчинку 9 років, але в неї в дитячому будинку залишався однорічний братик, їхня мати була наркоманкою й померла. Трохи пізніше ця ж родина усиновила й хлопчика. Доки його не було, дівчинка почувалася й поводилася нормально. Але з появою братика поведінка її різко змінилася: вона почала красти речі, не слухалася. Таким чином дівчинка намагалася привернути до себе більше уваги. Проте, якщо їй приділяли цю увагу - її не приймала. Зовні це мало вигляд образи та ревнощів. Але насправді дівчинка таким чином підсвідомо проявляла свою незгоду з тим, що ці люди намагалися грати роль її рідних батьків. Тобто, це можна озвучити ось як: «Ви не мої батьки, й ви не можете їх замінити!» У даному разі така поведінка дівчинки була зумовлена приїздом братика. Але навіть і без нього ці проблеми все одно б виникли, просто це сталося б пізніше. Братик був каталізатором: ревність до нього спричинила негативізм. Для того щоб налагодити взаємини, названі батьки повинні дати зрозуміти дитині, що розуміють її почуття до рідних батьків. Вони мають поважати біологічних батьків хоча б за те, що завдяки останнім у них є діти. Тільки в такому разі дитина може прийняти любов від названих батьків, а ті своєю чергою зможуть стати для неї справжніми батьками. Тоді, відповідно, відбуватиметься правильне наповнення дитини батьківською любов’ю. У процесі психотерапії названим батькам дівчинки можуть бути показані порядки любові і як розвиватимуться події, якщо вони погодяться поставити рідних батьків на перше місце. Щойно названі батьки зможуть це зробити - все стане на свої місця й дівчинка заспокоїться. Вона зможе приймати любов від них і не почуватися винною за це перед рідними. І ще одне. Не потрібно чекати від дитини подяки за те, що ви її усиновили. Усе, що ми робимо в житті, ми робимо найперше для себе, й лише опісля - для інших. І всиновлення - зовсім не виняток із цього правила. (Інші види любові, від наповнення якими залежить гармонійне та повноцінне формування особистості, буде детально розглянуто в наступних числах газети.)
