Моя співбесідниця була схожою на бешкетне дівчисько, повне невичерпної енергії й щирого бажання нести радість усім людям. Струнка, з короткою зачіскою, відкритим поглядом. Ми розмовляли на лоджії в оточенні гарних квітів, таких само яскравих та незвичайних, як і життя Олени Іванівни Стеженської, якій незабаром виповниться 92. Було прохолодно, але вона не надягла светр (на відміну від мене), а тільки легку кофтинку з короткими рукавами. «Хіба тут холодно? — здивовано знизала плечима. — Що ви! Я отут щодня працюю: пишу, читаю, думаю». Так почалася наша розмова про те, як бути молодим незалежно від віку, як давати відсіч труднощам і наповнювати кожний новий день змістом.
НЕ МИРІТЬСЯ ІЗ САМОТНІСТЮ
— Уже кілька років я — почесний керівник волонтерського руху «Пенсіонер», який діє при Раді ветеранів України ось уже 15 років. Головна наша мета: максимально відвернути пенсіонерів від самотності, соціальної, побутової та фізичної, підвищити їхню активність, залучити до якоїсь справи, а також надавати посильну допомогу тим, хто її потребує. Я приймаю річні звіти, узагальнюю, описую їх, даю рекомендації. Члени руху збираються разом, ми проводимо семінари, щорічні збори волонтерів, різні заходи. Часто люди, вийшовши на заслужений відпочинок, думають, що вони нікому не потрібні, і передчасно старіють навіть від таких думок. Але ми потрібні один одному, тому не можна замикатися в собі й відгороджуватися від життя. Дуже важливо не давати собі зневірюватися. Я щодень ставлю собі якесь завдання: з кимось зустрітися, зробити якусь роботу вдома, нехай навіть вийти на вулицю погуляти або зайти в магазин. Якщо не буде мети, почнуть нагадувати про себе болячки, а цього допускати не можна, якщо ви хочете жити довго й щасливо.
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ
Народилася Олена Іванівна в Одесі 1920 року в січні, коли місто переходило по 2—3 рази з рук у руки. Батько помер того ж року. Дівчинка виховувалася до 4 років у дитячому будинку-яслах при тютюновій фабриці, де працювала мама (вона в ці роки переносила один за другим тифи). 1923 року мама вдруге вийшла заміж і родина незабаром переїхала в станицю Каменську, а згодом у Луганськ. Тут дівчинка пішла до залізничної школи. «У Луганську я вела безтурботне вільне життя, — згадує Олена Іванівна. — Мама й тато працювали, а я з подружками літала по місту, знала всі заводи. Усюди ніс сунула (у мене по життю хлоп’яча невгамовна вдача, і ноги були міцними). Любили бігати під дощем босоніж, дороги були курні, бульбашки на калюжах з’являлися великі, гарні...» Із 6-го класу Оленка продовжила навчання в Москві (туди направили батька в Академію бронетанкових військ, і родина поїхала слідом). У Каменській народився один брат, у Луганську — другий, а в Москві — сестра. У старших класах дівчинка показала себе як зразковий стрілець із дрібнокаліберної гвинтівки (була в дівочій збірній і посіла перше місце), а з групою піонерів її делегували до Прибалтики укладати соцдоговір із Балтійським флотом. Після школи вирішила вступити до Військово-морського училища, щоб стати капітаном (тоді ця професія була модною серед жінок). Але через високий зріст (170 см) і худорлявість (однокласники дражнили коломенською верстою) її не прийняли, голова комісії сказав: на флоті потрібні маленькі, кремезні, а такі високі нам не підходять. «Він розбив мою мрію, — ділиться спогадами Олена Іванівна. — Адже я вся була просоченою військовим духом: у військовій формі, з портупеєю, особистою гвинтівкою, брала участь у воєнізованих таборах, була кандидатом у снайпери. Я гірко плакала. Долю мою вирішив випадок. Батька перевели до Києва. У вагоні з нами їхали студенти й, побачивши мої страждання, запропонували тягти жереб. Написали на шматочках паперу назви всіх ВНЗ Києва, згорнули й поклали в шапку. Я витягнула медичний інститут. Коли вже вдома сказала про це мамі, у неї ледве каструля з рук не випала, адже вона знала, що я не така». До війни Оленка відучилася три курси на лікувальному факультеті Другого медінституту в Києві. Далі під час війни — четвертий курс на санітарно-гігієнічному факультеті в Москві. Закінчила навчання в Києві в 1945 році. Потім була аспірантура на кафедрі гігієни праці медінституту, захист кандидатської, наукова діяльність (стала фахівцем з металургії та гірничої промисловості). 1941 року народила дочку, а 1953 року — сина. З 1955 по 1960 рр. була засновником Інституту гігієни праці й профзахворювань у Кривому Розі. У 40 років переїхала до Києва і стала завідувати лабораторією гігієни праці в заново організованому Інституті геронтології АМН СРСР (нині НАМН України), де й пропрацювала до 75 років.
ЗАВЖДИ В РУСІ Й ПОШУКУ
— У Вас таке насичене життя. Як вдавалося встигати всюди? — Можливо, в цьому один із секретів мого довголіття. Я завжди перебувала в русі й пошуку. У медінституті (нехай і потрапила туди випадково) вчилася із задоволенням та завзятістю й закінчила його на «відмінно». Одночасно займалася співом (вокалом). Спеціалізацію в аспірантурі вибрала неспокійну — металургія та гірнича промисловість (ще до того, як стала директором інституту в Кривому Розі, брала участь у дослідженнях умов праці металургів і гірників, побувавши майже на всіх металургійних комбінатах України). Була директоrom-демократом, інститут треба було піднімати «з нуля», і я не відсиджувалася в кабінеті, а з усіма носила, возила, облаштовувала. Якщо ставила перед собою мету, намагалася її досягти. Цікавий випадок стався ще в студентські роки. Під час Київської спартакіади фізкультурник виставив мене на бігову доріжку й сказав: якщо будеш триматися за тією дівчиною, поставлю залік. Я бігла щосили, не відставала, на фініші ноги стали ватяними і я буквально впала. Згодом виявилося, що дівчина — рекордсменка міста з бігу. Певними видами спорту я спеціально не займалася, просто любила активність, до речі, завжди подобалося плавати (як тільки погода дозволяла, відразу — на річку).
ТРИ СКЛАДОВІ ДОВГОЛІТТЯ
— В Інституті геронтології Ви вивчали проблему довголіття. Яких висновків дійшли? — Наші дослідження проходили в кількох напрямах. По-перше, ми вивчали чинник смертності людей (в якому віці та з якої причини вмирають, чи впливає на це спосіб життя, професія, інше). По-друге, переписували тих, хто живе 80 років і довше (умовно їх назвали довгожителями), вибірка була серйозною — 42 тисячі осіб із різних куточків країни. По-третє, протягом тривалого часу досліджували життя цих людей (чим займалися, коли й чому змінювали роботу на конкретних виробничих ділянках і підприємствах). Можна назвати три головні складові довголіття. Перше: генетичний код тривалості життя. У роду в осіб, старших за 80 років, хтось із родичів, як правило, був довгожителем. У різних країнах з високим і низьким рівнем життя є такі люди, і дотепер точну причину такого дива назвати не можуть. У зв’язку з цим ми вивели такий постулат: умій не розтратити генетичний подарунок життя. Друге: спосіб життя. Довгожителі завжди рухливі й активні, постійні в професії. І цьому можна знайти пояснення. У міру збільшення стажу виробляються навички, які виявляються корисними під час професійного старіння, і тоді виступає на перший план напрацьований стереотип. Людство розвивалося завдяки фізичному подоланню чинників життя. Фізичне навантаження стимулює розумове, не дозволяючи клітинам нашого організму старіти, омолоджуючи їх. Наступний постулат: стомлення — гарно, перевтома — погано. Коли ви працюєте (вдома, на городі), займаєтеся фізкультурою, переборюйте втому, але не доводьте себе до знемоги. Перевтома свідчить про те, що організм не справляється з навантаженням і використовує свої резервні можливості, а вони не нескінченні, і якщо їх постійно використовувати, можуть з’явитися проблеми зі здоров’ям. До речі, спортсмени великого спорту — не довгожителі, тому що в них постійні перевантаження, вони черпають сили зі свого резерву, виснажуючи себе. Третє: позитивне налаштування. Зараз багато говорять про стрес, що він негативно впливає на нас. Річ у тім, що все залежить від того, чи сприймає людина певну ситуацію як стресову, чи ні. Одні, стикаючись з якоюсь проблемою (у родині, на роботі, в стосунках один з одним), відразу ж починають нервувати й панікувати (тоді з’являється сиве волосся, проявляються хвороби). Інші просто переборюють життєві труднощі. Ще один постулат: намагайтеся зрозуміти, чому виникла проблема, обміркуйте, як краще поводитися в такій ситуації, і спрямуйте зусилля не на переживання проблеми, а на правильне її розв’язання.
МІЙ СПОСІБ ЖИТТЯ
— Ви активні й життєрадісні. Як тримаєте себе у формі? — Я не вмію лінуватися. Коли була доктором наук, працювала в Інституті геронтології, я навіть не замислювалася про домашню робітницю, все робила сама. Прибігала з роботи, переодягалася й відразу ж на кухню готувати, потім прати, зробити легке прибирання, щось пришити. Раніше 12-ї години не лягала (я «сова», а чоловік мій «жайворонок», він міг зранку сніданок приготувати, я вранці спала трохи довше). Зараз теж не сиджу без домашньої роботи, хоч моя дочка, онуки й правнучка звільнили мене від багатьох обов’язків, але випіканням на свята займаюся тільки я і прасування теж тільки на мені. Коли дивлюся вечірні серіали, то під час рекламних пауз виходжу на відкритий балкон і крокую на місці, щоб усувати застійні явища. Люблю водні процедури. Я не морж, але завжди обмивалася, і дотепер це роблю, холодною водою, тільки ванну приймаю теплу. Зранку, увечері, в будь-яку годину дня із задоволенням збадьорюю себе таким чином. Це й загартування для організму. Особливих вимог до харчування в мене немає (воно повинно бути повноцінним і різноманітним, чимось одним захоплюватися не можна). Хоча деякі правила виробилися. Уранці в мене теплий поживний сніданок, наприклад, котлетка з гарніром і салат. Моя мама завжди вчила: на роботу голодною не йди, потрібно бути ситою, щоб енергії вистачало надовго. Її порадою я користуюся й дотепер. Між 13-ю і 14-ю перекушую чимось легким, наприклад фруктами, це корисно для кишечнику (звільняється від шлаків). Обід о 18-й годині, теж ситний (повноцінний обід). На ніч (десь о 20-й) яблуко або кефір. Після цього я більше не їм (до сну їжа встигає перетравитися й наситити організм корисними речовинами).
КОМПЛЕКС ВПРАВ ДЛЯ ЗДОРОВ’Я ВСЬОГО ОРГАНІЗМУ
Є в мене ще один рецепт здоров’я. Його я створила сама. Це досить великий і різнобічний комплекс вправ, які протягом півгодини я виконую щоранку вже майже 30 років. За допомогою цих вправ я позбулася радикулітів у різних частинах тіла й болю в суглобах, а також стенокардії, і зараз я вільно й легко рухаюся. Зайнятися розробкою комплексу мене змусили проблеми зі здоров’ям, а саме з опорно-руховим апаратом. Після 50 років періодично почали виникати радикуліти (запалення корінців спинномозкових нервів) у шийному, грудному й поперековому відділах. Уперше це сталося, коли я з колегами з Інституту геронтології поїхала до Москви з приводу видання книги. Я невдало повернулася, й раптом у мене перекосилося обличчя, було дуже боляче, текли сльози, а я нічого не могла зробити. Потім потихеньку почала витягати в різні боки голову й усе нормалізувалося. Кілька разів я лежала в ортопедичній клініці, мені робили витягування хребта. Гострий біль минав, але тільки до моменту наступного защемлення нерва в хребті. Тоді я почала сама підбирати вправи, щоб поліпшити своє здоров’я. Після того як стала їх систематично виконувати, почуваюся набагато краще. Вправи дають можливість «увімкнути» в роботу всі суглоби (пальців, рук, ніг, шиї), зробити їх гнучкішими, рухливішими, також нормалізують роботу серцево-судинної системи (в комплексі є й дихальні вправи). Докладніше про комплекс розповім у наступній публікації. А поки що бажаю всім читачам газети, незалежно від віку, бути активними та відкривати свої серця новим можливостям і прекрасним проявам життя.
Людмила БЕЗВЕРХНЯ
