або Життя любить самодостатніх і радісних
Людина, аби бути самодостатньою, починаючи змалечку, має наповнитися послідовно кількома видами любові, зокрема: батьківською, братерською та любов’ю до себе. Питання батьківської та братерської любові сімейний психолог Роман Мельниченко (отець Роман) уже висвітлював на сторінках нашої газети. Сьогодні його розповідь про третій вид любові – любові до себе.
Чи ми любимо своїх дітей?
Настає момент (а це відбувається на початку статевого дозрівання), коли в дитини починає формуватися уявлення про себе. Як про неї думають батьки, друзі – вона вже знає, а ось яка вона насправді – ще їй не відомо. Це пізнання себе може проявлятися різноманітними неординарними вчинками та поведінкою з її боку: зухвалістю, грубістю, негативізмом тощо. Таким чином підлітки дізнаються, на що вони здатні.
Любов, якою дитина має наповнитися на цьому етапі свого життя, називається – любов’ю до самої себе. І від того, якою мірою відбудеться це наповнення, залежатиме все її подальше життя. Якщо на попередніх етапах не було повноцінного наповнення батьківською та братерською любов’ю, то й наповнення любов’ю до себе повноцінно не відбудеться. Відсутність цього виду любові в людях можна показати на таких прикладах.
До мами підбігає мала дитина й, підлещуючись, просить у неї цукерку. Називає маму при цьому різними лагідними словами: «Мамусю, ріднесенька, будь ласочка, дай цукерку». Мама спочатку відмовляє, адже знає, що цукерка, крім шкоди для організму, нічого не дає. Але все ж дитячі вмовляння беруть гору й вона поступається. Або, наприклад, з таким самим проханням звертається до своєї мами маленький хлопчик. Мама знову ж таки спочатку відмовляє сину. Але той починає вередувати, й вона, аби тільки він припинив істерику, задовольняє його бажання.
Виникає запитання: чи люблять ці мами своїх дітей? Проте насамперед тут треба говорити про те, чи люблять ці жінки самих себе. Адже людина, яка не любить себе, - недбало ставиться не тільки до свого здоров’я, а й до здоров’я інших. Немає сумніву в тому, що люди, які курять, п’ють чи вживають наркотики, - себе не люблять. Таких людей часто називають егоїстами, які думають лише про себе. Нерідко можна почути: «Дивіться, як вона себе любить – справжня егоїстка!» Але потрібно розуміти, що егоїзм і любов до себе – це зовсім не синоніми, а, скоріше, антоніми.
Егоїст не любить ні себе, ні світ
Як же розрізняти любов до себе та егоїзм? Уявімо молодого чоловіка, який виходить із ресторану, одягнений в гарний, дорогий костюм, сідає в «крутий» автомобіль. Але він сідає за кермо п’яним і їде вночі близько 200 км/годину. Виникає запитання: цей чоловік любить себе?..
Егоїст – це людина, яка себе зовсім не любить. Існує градація егоїзму. Крайній ступінь проявляється не лише тим, що людина себе не любить, а й тим, що хоче піти з життя. Вона вже потенційний самогубець. У неї в душі така велика пустка й страждання, що вона просто не в змозі жити. У цій ситуації одні вибирають прямий шлях «виходу» - самогубство, інші – йдуть із життя опосередковано, тобто через алкоголь, наркотики чи постійно ризикують своїм життям. І якщо п’яний чоловік, який їде в автомобілі зі швидкістю 200 км/годину, когось зіб’є, то що він при цьому почуватиме? Зазвичай нічого, лише байдужість. Як йому байдуже своє життя, так і життя іншої істоти.
Людей, які забруднюють навколишнє середовище, залишають неприбраним після себе місце відпочинку в лісі, засмічують водойми, кидаючи туди різноманітне сміття, пляшки, можна назвати егоїстами. Вони не розуміють, що земля – це вони, це їхнє здоров’я, життя. Бо егоїст не тільки себе не любить, він цю нелюбов буде проявляти й до інших людей, і до природи. І немає великої різниці між тим егоїстом, який недопалок викидає собі під ноги, й тим, котрий в океан виливає нафту.
Прірву в душі може заповнити лише любов
Людині для того, щоб жити, потрібно відчувати радість і щастя. А це вона може отримати лише з одного джерела – з любові, інших джерел не існує.
У художньому фільми «Апокаліпсис» Мела Гібсона старий індіанець своєму племені розповів таку легенду. «Людина була дуже печальною, й звірі запитали в неї, чому вона така сумна. «Ми не хочемо бачити тебе такою. Проси в нас усе, що хочеш, і ми дамо тобі це». І сказала Людина: «Хочу, щоб у мене був гострий зір». Гриф відповів: «Я дам тобі його». Тоді Людина сказала: «Хочу бути дужою». І Ягуар поділився з нею своєю силою. Та далі Людина забажала пізнати всі таємниці землі. Змія відповіла: «Я відкрию тобі їх». І кожен звір чимось ділився з нею.
А коли вже не було чого давати - Людина встала й пішла собі. Тоді Сова сказала: «Тепер Людина знає багато й здатна на багато. Мені раптом стало страшно». Олень відказав: «У Людини є все, що їй потрібно. Вона не буде більше сумувати». Але Сова промовила: «Ні, я побачила прірву всередині Людини. Глибоку, як голод, яку нічим не заповнити. Ось чому вона сумує й так багато хоче. Людина буде брати й брати. Доки одного разу Світ не скаже їй: «Ти все забрала, мені більше немає чого тобі дати».
З цієї легенди можна зробити висновок: ніщо не здатне заповнити пустку в душі людини, крім любові. Тому для егоїста за відсутності любові до себе залишається лише підміняти її різноманітними задоволеннями: наркотиками, будь-яким екстримом, безладними статевими зв’язками. Це може бути будь-що, аби лише це приносило якесь задоволення. Але до будь-якого задоволення людина звикає.
Наркоман найбільшу насолоду від наркотику відчуває першого й, може, ще другого разу, а згодом такого гострого «кайфу» вже не має. Тому він і збільшує постійно дозу, намагаючись відновити те перше гостре відчуття насолоди. Психіка людини влаштована таким чином, що вона не може почувати постійне задоволення від одного й того самого подразника. А людина вже не може зупинитися, їй потрібно ще і ще… Адже це єдине, що тримає егоїста на цьому світі, іншого сенсу існувати в нього немає. І якщо він не отримає потрібної дози задоволення, в нього почнеться гостра депресія, яка навіть може призвести до самогубства. Тому інстинкт самозбереження постійно штовхає людину на пошук нового джерела насолоди.
Причому, задоволення людина може отримувати не лише від наркотичних засобів та екстриму, вона може знаходити його, хоч як дивно, і в самопожертві. Наприклад, працюючи з сиротами, допомагаючи людям похилого віку. Проте навіть у разі такої, здавалося б, благородної справи, пустку в душі не заповнити й не стати щасливим. А коли людина нещаслива, то хіба ж вона може повноцінно допомогти іншим?
Щоб полюбити себе, потрібно починати з батьків
Як же ж навчитися любити себе? Цього не можливо зробити без повернення до своїх батьків, до свого роду. Тому найперше, що потрібно, - це щиро зізнатися собі в тому, що ми почуваємо до своїх батьків. Наприклад, людина каже: «Так, у мене були колись непорозуміння з батьками, але це вже в минулому, зараз у нас теплі, родинні стосунки». Однак, якщо людина, згадуючи ситуації своїх сварок з батьками, відчуває хоча б найменший дискомфорт, то це свідчить, що проблема насправді ще не розв’язана й рана продовжує кровити, не даючи можливості побудувати міцний фундамент для наповнення любов’ю.
Дехто може запитати, а що робити тим, у кого батьки вже померли чи хтось би й хотів з батьком чи з мамою примиритися, та вони не хочуть? Насправді, дорослій людині для наповнення батьківською любов’ю не так важливо, хочуть з нею батьки спілкуватися чи ні або чи взагалі вона їх знає (якщо сирота). Найважливіше те, що сама людина у своїй душі та серці почуває до своїх батьків. Вона повинна на рівні своєї душі з ними примиритися: пробачити, відпустити, незважаючи на те, чи вони цього хочуть і чи вона їх узагалі знає. Якщо людина не в змозі зробити це самостійно, то варто звернутися по допомогу до психолога.
Як тільки людина в душі примирилася зі своїми батьками, позбулася тягаря провини перед ними – її починає наповнювати велика любов до них. І тут уже не важливо - чи вас розділяють тисячі кілометрів, чи смерть. Блаженний Августин казав: «Мертві не видимі, але вони не відсутні». Вони присутні в наших серцях, спогадах. І коли ми з ними примиряємося у своїй душі, то починаємо відчувати потужну любов. І тоді основа фундаменту, на якому будується наша особистість і вміння любити, преображаються. Цим преображенням ми завершуємо своє дорослішання – не в фізичному сенсі, а скоріше в духовному. Бо до цього ми були дорослими «дітьми».
Усвідомлення своїх меж поліпшить стосунки
Наступний етап по дорозі до наповнення себе любов’ю – це вибудовування стосунків із оточенням – братерська любов. Доки ми не відокремлені від батьків, ми залишаємося дітьми, не залежно від нашого віку, тому й стосунки вибудовуємо по-дитячому. Наприклад, між чоловіком і жінкою постійно виникають суперечки: хто з них головніший у сім’ї чи хто з них найбільший егоїст. Такі дитячі стосунки можуть скластися і з керівництвом, і з співробітниками. «Недорослим» людям дуже складно вжитися в будь-якому колективі.
Найперше, що тут треба зробити, – це навчитися усвідомлювати свої межі. Людина, яка не усвідомлює їх, не відчуває й меж інших людей. Вона діє, як агресор, втручаючись в особистий простір інших, нав’язуючи їм себе і свою допомогу. При цьому, коли її спробувати зупинити, вона ще й образиться.
Можна навести такий приклад. Дівчина влаштувалася на роботу й, природно, хоче всім сподобатися, тож вона намагається догодити. Наприклад, іде собі робити чай чи каву й пропонує зробити іншим. Це відбувається один раз, другий, третій… і люди звикають до таких з її боку послуг і починають зловживати цим: щойно вона хоче зробити собі чай чи каву, їй кажуть: і мені, і мені зроби… І так триває місяцями.
У цій життєвій ситуації дівчина може діяти за двома варіантами: чи вона тихенько звільниться, чи проявить спротив – мовляв, самі собі робіть каву чи чай. Останній варіант може змінити ставлення до неї з позитивного на негативне. Оскільки поведінка дівчини стала іншою, тож у людей, природно, виникає думка, що вона була з ними нещирою. І якщо ця дівчина не навчиться вибудовувати свої межі, така модель її поведінки повторюватиметься в різноманітних варіаціях знову й знову й на інших місцях її роботи. Як же будуються ці межі?
Мир у душі – важлива складова любові до себе
Отже, підіб’ємо підсумки. Братерська любов для дорослої людини – це побудування своїх меж. А їх неможливо побудувати, якщо не мати міцного повноцінного підґрунтя – батьківської любові. Щойно ми наповнимося батьківською любов’ю, то відчуємо мир у собі, бо наша сутність складається із двох половинок: матері та батька. І якщо людина з кимось із них не в злагоді, то відчужена від себе й не відчуває, що їй насправді потрібно. А коли в душі поселяється спокій та мир - вона починає себе по-справжньому відчувати й оволодіває своєю агресивністю та сексуальністю.
Не може бути ні глибокої дружби, ні кохання, якщо людина не оволоділа сексуальністю. Треба розуміти, що сексуальність – це не лише статевий акт, це насамперед стосунки з усіма людьми. І коли людина оволоділа своєю сексуальністю, то вона розуміє, що сексуальність, наприклад, у коханні – це вибір. Вона вибрала собі свою половинку й перебуває в мирі із собою. Такий чоловік чи жінка може спокійно спілкуватися з людьми протилежної статі, однак чітко контролюватиме свою сексуальність і не відчуватиме потягу до них, адже вибір уже зроблено.
Вибудовуючи поступово свої межі, людина все більше й більше наповнюватиметься любов’ю, миром і спокоєм. І настане момент, коли вона почне відчувати повноту, самодостатність – це і є любов до себе.
Повертаючись до наведеного вище прикладу про стосунки молодої дівчини з колегами на новій роботі, можна сказати, що, аби в неї були вибудувані свої межі, вона б із самого початку правильно повела себе в колективі, зважаючи не лише на потреби колег, а й на свої.
Світле тло життя – для самодостатніх, темне – для егоїстів
Людина, яка любить себе, почувається щасливою й повністю задоволеною. Це не означає, що вона живе, як у раю. Вона перебуває в сучасному світі й отримує такі ж, як усі, стреси та перебуває в різних життєвих ситуаціях. Проте самодостатня людина на них реагує як на тут і зараз. Тобто в неї не відбувається переносу з минулого. Наприклад, якщо в мене існує образа на батька й коли мені керівник (старший віком чоловік) скаже щось прикре, то, як наслідок, я на нього дуже довго ображатимуся. Чому? Тому що відбувається так званий перенос: нова образа накладається на давню. Це як снігова грудка – котиться, котиться, постійно збільшуючись. А якщо в мене з батьком усе добре, то після неприємної фрази керівника в мій бік я ображуся, звісно, але ця образа минеться дуже швидко, бо їй немає на що накладатися.
Людина, яка любить себе, - самодостатня. Причому, це не означає, що їй ніхто не потрібен. Дружина, діти, батьки, друзі – вони всі їй потрібні, але при цьому джерело щастя міститься в ній самій. І маючи в собі це світло, вона робить щасливими всіх, хто її оточує. При цьому світла й тепла в ній не зменшується. Вона дає, дає й дає - нічого не бажаючи натомість.
Людина-егоїст живе на темному тлі, на якому інколи то там, то там виникають білі плями, які дають їй можливість чіплятися за це життя. А людина, яка любить себе, живе на світлому тлі, на котрому лише інколи виникають темні плями. Проте це всього-на-всього лише плями, а тло життя залишається світлим.
Священик Роман МЕЛЬНИЧЕНКО,
настоятель парафії Покрови Божої Матері
в м. Ірпінь, сімейний психолог.
