Їхав один молодик на новому блискучому «ягуарі» у чудовому настрої, наспівуючи якусь мелодію. Раптом побачив він дітей, які сиділи біля дороги. Після того, як він обережно об’їхав їх, зібрався знову набирати швидкість, раптом почув, як у машину влучив камінь. Водій зупинив машину, вискочив з неї і, схопивши одного з хлопчисьок за комір, почав його трясти, викрикуючи:
— Паршивець! Якого біса ти кинув у мою машину камінь! Ти знаєш, скільки коштує ця машина?!
— Пробачте мені, добродію, — відповів хлопчик. — У мене не було наміру заподіяти шкоди вам і вашій машині. Річ у тім, що мій брат — інвалід, він випав із візка, але я не можу підняти його, він занадто важкий для мене. Уже протягом кількох годин ми просимо допомоги, але жодна машина не зупинилася. У мене не було іншого виходу, окрім як кинути камінь, інакше ви б теж не зупинилися.
Молодий чоловік допоміг посадити інваліда у візок, намагаючись стримати сльози й придушити клубок, що підступав до горла. Потім він пішов до своєї машини й побачив удавленість на новеньких блискучих дверцятах, яка залишилася від каменя.
Він їздив багато років на цій машині і щоразу казав «ні» механікам на пропозицію відремонтувати цю вм’ятину, тому що вона завжди нагадувала йому про те, що якщо ти проігноруєш шепіт, у тебе полетить камінь.
Підготувала Оксана ОСТРЯНКО.
