РУБРИКИ

ПРАКТИКА МОЛИТОВНОГО ЗЦІЛЕННЯ

ПРАКТИКА МОЛИТОВНОГО ЗЦІЛЕННЯ

Олександр НОВІКОВ дарує нам усім чудову, іскрометну, дотепну й корисну книгу про зцілення молитвою. Тут не тільки описано десятки випадків зцілення, а й пропонується спосіб опанування цього методу. Автор переконаний, що на це здатен кожен із нас. З люб’язного дозволу Олександра Юхимовича пропонуємо читачам газети «ЗіД» уривки з книги «Така робота - цілитель. Практика молитовного зцілення».

Передмова

У цій книзі немає нічого винайденого автором. Це просто розповідь про приголомшливий метод, за допомогою якого сільські «бабки» століттями творять свою добру справу, таку потрібну людям... Його ефективність завжди залежала від чистоти душі молільника та доброти його намірів, а тому недоступна для недобрих і корисливих людей, хоча вони нерідко й безуспішно намагаються його імітувати.
Вірити треба не словам, а фактам, і я готовий кожен описаний у книзі випадок пред’явити сумлінним і охочим практично опанувати зцілення молитвою людям. Хоча фактів молитовного зцілення тільки в моєму житті незмірно більше, але етичні норми далеко не завжди дозволяють мені розповідати про них.
Ісус Христос казав, що зцілювати молитвою можуть чимало людей, що для цього потрібні тільки чиста душа й добре серце. Багатьом відомі ці слова, але небагато хто вважає їх закликом до дії навіть тоді, коли допомога вкрай потрібна їм і найріднішим для них людям. І їм не можна за це дорікати, бо, крім потреби допомогти, слід ще знати, як саме надати цю належну допомогу. І я сподіваюся, що ця книга зможе допомогти тим, хто активно шукає шляхів набуття здоров’я й радості собі та своїм близьким.

Вступ

Я звичайний сільський дідусь сімдесяти п’яти років, з далеко не золотим характером і повним набором шкідливих людських звичок, який живе в селі Печеніги під Харковом ...

Але я понад сорок п’ять років лікую людей від усіляких хвороб і недуг, часом дуже поганих і таких, що не піддаються, наскільки я знаю, жодним методам сучасної наукової медицини - при всій величезній до неї повазі.

І роблю це, як майстровий — свою роботу, щоразу щиро дивуючись, як же це в мене виходить.

Я нічого не випромінюю й не поглинаю, нічого не виправляю й не коригую - я просто прошу Господа допомогти, хоча й виконую при цьому низку дуже простих правил і прийомів, про які хочу розповісти в цій книзі, щоб кожна людина могла допомогти самій собі та близьким людям, якщо в цьому виникне потреба.

І розповідаючи про самі зцілення й про те, як це відбувається, я хочу розповісти не про себе та своє скромне життя, а про приголомшливий метод, який справді дає змогу реально зцілити людину, а не притлумити симптоми хвороби. Але щоб бути переконливим, я мушу наводити конкретні факти, які можна перевірити, а їх я знаю достеменно тільки зі свого життя. І тому я не буду говорити «хворий М або Н», а називатиму конкретні місця, імена та прізвища там, де це можливо з етичних міркувань і не зашкодить їхнім власникам.

У мене є ДРУГ

Для мене все почалося років у чотири, коли ми з сусідською дівчинкою грали в м’яча на балконі другого поверху двоповерхового дерев’яного бараку, що стояв на околиці Кемерова. Дівчинка була старшою від мене, й мені ледь вдавалося ловити м’яча. Одна з її подач змусила мене стрімко позадкувати. Я вдарився спиною об дерев’яні бильця веранди, які, мабуть, добряче підтрухли, якщо не витримали поштовху мого майже невагомого тільця й ​​розвалилися. Я злетів з другого поверху спиною на землю. Пам’ятаю тільки падіння та удар, ніби мене різко трусонули.

Отямився в незнайомій білій кімнаті з тьмяною лампочкою під високою стелею. Почав кликати маму, але замість неї до мене підійшла незнайома жінка в білому халаті, погладила по щоці й сказала: «Ну, слава Богу, опритомнів, соколику».

Мама прийшла вранці, вся в сльозах, але вже не сумна, й довго мене цілувала. Як вона мені згодом розповідала, я тиждень лежав без тями, й лікареві це дуже не подобалося. Певний час я ще перебув у лікарні, а тоді мама забрала мене додому.

Вставати мені не дозволяли, й усю холодну зиму сорок четвертого року я провів у ліжку. Мама йшла на роботу, а я лежав, закутаний ковдрами, в холодній і напівтемній кімнатці, під наглядом бабусі-сусідки, що вряди-годи заходила до мене. Якщо тобі в чотири роки дуже довго холодно й нудно, й геть нема кому на це пожалітися, врешті-решт неодмінно що-небудь вигадаєш. І я вигадав собі ДРУГА. Ми почали бавитися, розмовляти, співати. Так час до приходу мами минав набагато швидше.

Потім я одужав, а там і зима проминула. А ДРУГ залишився. Ми росли, дізнавалися багато нового й цікавого, нам завжди було про що поговорити. Моє бурмотіння спершу лякало маму, та коли сусідка-професорка сказала, що такі «малі шкодливі шибеники на мізки точно довго не хворіють», вона заспокоїлася. Однолітки через це трохи цуралися, та мені до того було байдуже.

Отак я й ріс собі бурмотуном. Нам було цікаво й весело, ми розважалися, як могли, а що ще потрібно п’ятирічній людині?

Наступної зими ВІН мене вперше виручив по-справжньому. Бараки, в яких ми жили, від території фабрики відділяв паркан, зроблений з грубих металевих прутів. Була середина зими, стояв міцний
мороз, а ми каталися з гірки на дерев’яних ящиках, политих зісподу водою для утворення крижаної кірки. Схил гірки виходив до паркану, і там треба було встигнути скотитися з ящика, аби не врізатися в паркан. Заняття це було захопливе й веселе, в снігу комашилася ціла купа дітлашні, ящики з новими учасниками летіли згори, всі галасували й горлали.

Якийсь хлопчак, виборсуючись зі снігу, вхопив мене за руку й стягнув рукавичку, а тоді відкинув її так, що вона полетіла до паркану. Пролетівши між прутами, вона впала буквально на півметра по той бік паркану. Будь-який дорослий міг легко дістати її, та я вирішив зробити це сам. Тягнувся й так, і сяк, аж поки моя голова не пролізла між прутами й там не застрягла. Спершу я сприйняв це спокійно. Потім збагнув, що справи кепські, й заходився кликати на допомогу... Руки й ноги почали змерзати, особливо та, що без рукавички. Я вже волав на всі заставки, але кругом усі репетували, й мене ніхто не чув. Утямивши, що нічого не вдію, несподівано для самого себе я звернувся до ДРУГА - допоможи, а то замерзну. І чую у відповідь - тягни прути, допоможу.

Я узявся тягнути, прути нараз розійшлися - й моя голова легко вийшла. Зопалу я ще потягнувся в отвір і дістав свою рукавичку. Тут мене помітили жінки, що стояли нагорі на гірці, й підбігли мене рятувати. Який же був їхній подив, коли вони побачили розігнуті дугою товстелезні прути й мене, що розтирав змерзлу руку снігом і тюпав додому. Начальник охорони фабрики потім приходив до мами поцікавитися, звідки в мене така богатирська сила. Вона відказала, що крім богатирського дуру, в макітрі в мене нічого нема, й він прийняв це пояснення, за браком іншого…

 Навпроти нашого будинку громадилася велика «погорілка» - розбомблена й згоріла будівля, від якої вище другого поверху лишилися тільки зовнішні стіни… У підвалах цієї руїни можна було розкопати безліч надзвичайно цікавих і корисних предметів - від німецької офіцерської шаблі й рожевого шмайсера до великокаліберних патронів, повних чудового пороху, та алюмінієвих фляжок з кришками.
І ось напередодні чергового походу я чітко чую голос ДРУГА: не ходіть, небезпечно. Я саме снідав, мама була на кухні, все потрібне для походу - молоток, зубило, ліхтарик, мотузка - було вже зібрано. Не ходіть, небезпечно, - наполегливо повторив голос у мене у вухах. «Овва!», - вголос відповів я. І тут улюблена мамина ваза раптом злітає з піаніно й з оглушливим гуркотом б’ється об підлогу посеред кімнати. Я підскочив до піаніно подивитися, що її скинуло, аж тут убігає мама. Пояснення не приймалися, все зрозуміло й так, - мене «арештували» на весь день. Без мого ліхтаря похід зірвався.
А за дві години «погорілку» оточили й підірвали - я зі свого вікна бачив, як у клубах пилу осідали величезні стіни. Мене це дуже вразило, і я більше ніколи не сперечався з ДРУГОМ, коли він на чомусь наполягав, і слухняно виконував усі його поради (якщо це було технічно можливо).

А життя йшло своїм звичаєм, і мені просто важко уявити, що було б, якби я не мав мого ДРУГА. Він раз по раз витягав мене з усяких халеп, а їх на моєму шляху було без ліку.

Улітку сімдесят другого року, відрядивши дружину з синами відпочивати до Євпаторії, я тижнів за три вирвався з роботи на кілька днів і приїхав туди на машині, щоб побути трохи з ними й забрати всіх до Харкова. Було дуже спекотно, й дружина тривожилася, як діти перенесуть поїздку. Я вирішив, що ліпше їхати вночі: по-перше, прохолодно, по-друге, траса набагато вільніша.

Я завжди любив нічну дорогу - тихенько грає музика, а ти їдеш у світлі фар, як пілот у вільному польоті. Після виїзду з Криму погода почала псуватися, й коли ми проїхали вже половину шляху, зробилася зовсім огидною. Упав туман, накрапав дрібний і бридкий дощик, на прибитій дощем куряві моя машина з лисою гумою будь-якої миті могла втнути якогось фортеля, надто в тих місцях, де трактори виїжджали з полів на асфальт. Видимість була не більш як на тридцять метрів.

У машині всі спали, я їхав кілометрів сімдесят на годину й наздогнав «Жигулятко», яке сунуло ще повільніше, ніж я. До Харкова залишалося кілометрів вісімдесят, була четверта година ночі, я вирішив нікого не обганяти і поплентав за «Жигулям» зовсім на малій швидкості. «Незабаром розвидниться, й тоді швиденько доїдемо додому», - думав я.
І раптом почув голос ДРУГА: негайно з’їжджай з дороги й відпочинь. До честі моєї, я вже багато років з ним не сперечався й усе, що він говорив, виконував миттєво. Я з’їхав подалі на узбіччя, зупинився й вимкнув двигуна, але залишив світитися габарити, потім вийшов з машини й навіщось протер і їх, і фари, після чого сів у машину й заснув.
Коли прокинувся, було вже світло. Я вийшов з машини, розім’явся, покурив і потихеньку рушив у дорогу. Метрів за п’ятсот я побачив попереду багато людей і машин, серед яких вирізнялася машина швидкої допомоги. Люди юрмилися на правому узбіччі, роздивляючись щось велике в кюветі. Я трохи не доїхав до цього скупчення, зупинився й вийшов з машини. У цей момент до натовпу під’їхала й увімкнула сирену ще одна «швидка». Люди розступилися й пропустили її. З-поза пліч тих, що стояли, я побачив моторошну картину - у кюветі боком лежав ЗІЛ з потрощеними ящиками й розсипаними помідорами, а перед ним – зім’яте в гармошку «Жигуля», за яким я плентався, - я добре запам’ятав дві шістки на його номері. ЗІЛ з’їхав на зустрічну смугу й лоб у лоб зіткнувся з машиною, що йшла навстріч.
Я подумав про дітей у мене за спиною, мене пробив озноб, затрясло. «Ну, чого ти, я ж поруч», - пролунав голос у мене у вухах. Я раптом розридався й спересердя спитав, де ж були їхні ДРУЗІ, і показав на накриті простирадлами тіла. Вони їм кричали, - тихо відповів ВІН, - але ніхто їх не чув.

З кожним роком мій ДРУГ дедалі більше виявляв свою небайдужість до святинь і молитви. У печерах Києво-Печерської лаври з ним коїлося таке, що мене ледь не підносило в повітря від його захвату, а в іконній залі Третьяковської галереї ми з ним три години просиділи на лаві, доки нас не виставила служителька, бо скінчився робочий день. В Італії мої супровідники просто витягали мене зі старовинних соборів за руки з великою підозрою, що в мене не все гаразд з головою.

... У ДРУГА на цю тему була зовсім інша точка зору, й ВІН за кожної слушної нагоди повторював, що потрібно молитися й молитва все може. Я сприймав це абстрактно-теоретично, як його персональний зигзаг, - аж поки не стався перший випадок.

(У наступному числі газети ми продовжимо публікацію уривків з книги Олександра Новикова. У главі «Перші зцілення» автор розповідає про перші разючі випадки зцілення за допомогою молитви і намоленої води його рідних, а також його самого.)

(Продовження).

ПЕРЕДПЛАТА НА ГАЗЕТУ:

Наш сайт - це скорочена версія популярної української медичної газети "Здоров'я і Довголіття", що виходить з 2004 року і розповідає про здоровий спосіб життя, про збереження та відновлення здоров'я методами народної медицини. З кожного номера газети, що виходить по вівторках, на сайті публікується тільки один матеріал. Повну версію Ви можете отримати, передплативши газету на пошті: передплатні індекси 90247 - україномовне видання та 37627 - російськомовне видання, або передплативши електронну версію, що відповідає друкованій, на сторінці ПЕРЕДПЛАТА.