РУБРИКИ

ПРАКТИКА МОЛИТОВНОГО ЗЦІЛЕННЯ. Ч. 2

ПРАКТИКА МОЛИТОВНОГО ЗЦІЛЕННЯ. Ч. 2

(Початок)

Олександр НОВІКОВ дарує нам усім чудову, іскрометну, дотепну й корисну книгу про зцілення молитвою. Тут не лише описано десятки випадків зцілення, а й пропонується спосіб, як опанувати цей метод. Автор переконаний, що на це здатен кожен з нас. Із люб’язного дозволу Олександра Юхимовича пропонуємо читачам газети «ЗіД» уривки з книги «Така робота - цілитель. Практика молитовного зцілення ».

Перші зцілення

Cтарше покоління, напевно, пам’ятає зимові пилові бурі початку сімдесятих років, коли сніг лежав геть-чисто чорний. У той самий період сталася епідемія дуже важкого грипу, що переходить у запалення легенів. Для швидкої допомоги це був сущий кошмар, містом проїхати неможливо, хворі важкі, та ще й цілими сім’ями. Для всіх це була дуже тяжка зима.
Місяців за два до цих подій у моєї колишньої дружини проявилася алергія в досить важкій формі, зі спуханням шкіри, набряками та іншими неприємностями. Її поклали до алергологічного відділення, пролікували й у нормальному стані відпустили додому. І ось через два місяці, саме під час бурі та епідемії, в неї над грудьми з’явилася червона пляма завбільшки як п’ятак, яка швидко почала спухати й розширюватися. Я вже знав, що таке алергія та чим вона загрожує, й одразу заходився дзвонити до «швидкої». Виклик прийняли, сказали: чекайте машину, прийде, але не скоро - багато викликів.
Минула година, дві - пляма вже більша за дві долоні й підступає до горла. Дзвоню - багато викликів, чекайте. Години за три стало зовсім зле, я на той час уже знав, що таке набряк Квінке (це коли набрякає сполучна тканина на горлі, й може виникнути задуха), розумів, що ось-ось може статися біда, а я нічого не можу вдіяти.
У відчаї благав ДРУГА - зроби ж бо що-небудь, адже пропаде.  - А ти навіщо? - відказав він. - Став свічки, наливай в миску воду й молися. Слова прийдуть самі. Як уві сні, беру миску, наливаю туди води, запалюю дві стеаринові свічки й ставлю їх обабіч миски, стаю на коліна й молюся на воду. Звідки в мене знайшлися слова тепер усім відомої молитви, я й гадки не маю. Потім, за командою ДРУГА, роздягаю дружину догола (це - хвору людину в украй тяжкому стані), становлю її в миску з водою, молюся й хрещу її, тоді вмочую долоні у воду й обтираю її руками від маківки до п’ят. Закутую в простирадло та вкладаю до ліжка. В око тільки впало, що з неї річкою пішов піт. Вона заснула, а я, як спущена кулька, зіслизнув на підлогу біля ліжка. Хвилин за двадцять приїхала «швидка».
... Я пояснив ситуацію, дав виписку з лікарні про проліковану алергію. Лікарка розгорнула простирадло на хворій - та ледь-ледь почала прокидатися - й з подивом повернулася до мене: а де алергія? Ні спухлої шкіри, ні почервоніння, ані навіть поту на шкірі не було. Була просто сонна здорова жінка та я, «недоумок», який півміста підняв на ноги хибним викликом у розпал епідемії. Докторка не надто добирала слів ... Більше проявів алергії не було.
Два роки потому стався ще один випадок, про який я не можу не згадати. Якось улітку в мене, даруйте за натуралізм, розладнався шлунок. Ну, думаю, чого не буває, - щось брудне з’їв, минеться. День не минається, два, почав боліти живіт, ще й температура піднялася, морозить.
 Зі зрозумілих причин я до поліклініки дійти не можу - викликаю лікаря. Він каже - це така форма грипу, але про всяк випадок  зробімо аналіз. І дає мені направлення до міської бактеріологічної лабораторії. Іду я туди, здаю аналіз, кажуть, що результат буде наступного дня. Самопочуття ― гірш нема куди.
Приходжу  другого дня - «зайдіть до завідувачки» ... Заходжу до завідувачки - її звали Іва Ісаївна ...
- У вас, - каже, - дитинко, балантидіаз, і я мушу передати дані до санітарної служби.
- Це що, дуже погано? - запитую.
- Ну, доброго точно мало, - коротко відказала вона й  заглибилася у свій мікроскоп.
... Знайшовши в медичній енциклопедії це захворювання, я дізнався для себе дуже багато нового й цікавого. Що його спричиняють найпростіші, які живуть у шлунках свиней і разом з немитими овочами іноді потрапляють до людей, проникають у стінки шлунка та роз’їдають їх, і що прогноз, за гострої форми, в більшості випадків негативний - себто, кінець біографії.

Не пам’ятаю, як я прийшов додому, сів на диван і зовсім засумував, ось-ось сльози покотяться. ДРУГ мій якось підозріло ніжно запитує: що сталося, любий? Ну, думаю, якщо він такий ніжний, значить, діло зовсім кепське. Пояснив йому ситуацію, а він ну хихотіти ... Я питаю: «У тебе що, дах поїхав, чи радієш, що скоро обоє будемо духами?» Не мороч, каже, голову - набирай воду в чашу, й будемо молитися.
Була в нас така кругла ваза, чи то для фруктів, чи то для цукерок, літрів на півтора води. Наливаю я туди воду, ставлю обабіч дві свічки, й починаємо молитися. Я вже втомився, а він каже: мало, треба ще, потім - ще, я вже геть видихся, нарешті він каже: гаразд, цього досить. А тепер пий, скільки влізе, й ще трохи. Я пив, аж поки мені не зробилося зле, але вже від води. А тепер відпочивай, все буде добре, - заспокоїв він мене. Я доповз до канапи й провалився в забуття.
 Прокинувся годин за чотири - за зовсім іншої потреби. Хвороби як не бувало - ні гарячки, ні болю в животі, ані інших подробиць. Ну що, тепер розумієш, що може молитва? - гордо спитав ДРУГ. «Розумію», - лагідно відповів я.
 
Наступного ранку мене розбудив дзвінок санітарного лікаря. Вона через поріг, двома пальчиками, вручила мені направлення до інфекційної лікарні й спитала, чи я сам викличу «швидку» для перевезення, чи це зробити їм. У перший момент я розгубився, але ДРУГ тут-таки твердо мені каже: і не думай ― нахапаєшся болячок, як собака колючок, будемо з ними півроку длубатися. Ну, я й кажу лікарці: «Нікуди не поїду, я вже здоровий». Вона мене через поріг повчально заспокоїла: з таким захворюванням здоровим стати
не можна. «Ні, можна, - натхненно почав брехати я, - мені вчора дядько літаком з Москви передав спеціальні ліки, і я їх на ніч випив. Тепер усе гаразд. Ви ж розумієте, якби це було не так, я б уже не з вами говорив, а двічі до вбиральні збігав». Але й лікарка виявилася не ликом шита: «Якщо ви можете вільно пересуватися, ходімо до баклабораторії».

Приходимо ми до тієї таки Іви Ісаївни. «А погляньте-но, - каже моя лікарка, - в нього за десять годин балантидіаз пройшов». «Дарма, - каже Іва Исаївна, - зараз розберемося» - і дає мені випити з пластикової чарочки якусь смердючу рідину. Хвилин двадцять я просидів у коридорі під наглядом лікарки, а тоді щодуху рвонув туди, звідки не виходив три дні. ДРУГ заспокоює: не хвилюйся - то не хвороба, то їхні штучки, зараз минеться.
 Іва Ісаївна майже годину уважно вивчала мій «дар», а тоді, ніби з жалем, каже: «Дивно, навіть мертвих нема». Лікарі втратили до мене всяку цікавість ...
Я про ці випадки забув ―  мало чого не буває.
Років вісім по тому наша сім’я розпалася, півроку я тинявся по гуртожитках, а потім несподівано й з великим ентузіазмом одружився. Моя дружина на той час була правовірним лікарем і переконаним матеріалістом. Десь за рік нашого шлюбу, коли ми вже встигли посперечатися на всі теми, що піддаються обговоренню, якось мова зайшла про алергію, і я згадав про випадок зцілення молитвою алергійного нападу понад дванадцятирічної давнини. Наполеон після походу на Москву виглядав просто героєм  порівняно зі мною після бесіди про мракобісся та ідеалізм.
Узагалі-то я завжди вірив тільки власним очам, але вже тоді знав, що суперечка з жінкою - не найкращий спосіб дійти істини. Проїхали й забули. Аж ні! Через півроку ми поїхали до Москви й зупинилися в мого друга молодості Едіка Бухмана. Зустріч була дуже теплою й цікавою, якби ще її не затьмарювала хвороба однорічного сина наших знайомих: у дитини була вроджена шкірна алергія зі сверблячкою та роздряпинами, болісна й для нього, й для батьків. Мати практично не відходила від заплаканого сина.
Після вечері, коли ми з другом вже гарненько собі хильнули, дружина відвела мене вбік і сказала: «Якщо те, що ти розповідав, навіть на два відсотки правда, - спробуй допомогти малюкові». Після пляшки на двох усі ми, сорокарічні, дуже сміливі. Я спробував. Слова молитви якось не йшли, були якісь уривки, і я бурмотів їх, як умів, хрестив малюка й усією душею бажав йому здоров’я. Потім те саме зробив із водою, й обтер малюка. Результат з боку шкіри був нульовим, але дитина перестала плакати й заснула. Уранці ми поїхали. Дружина не коментувала ситуацію - все й так було ясно.
Проблеми виникли через тиждень, коли зателефонував Едик і сказав, що хвороба за три дні раптом минула, тобто кірки та струпи відпали, а шкіра цілковито очистилася.
Моя кохана була в шоці. Медики насправді страшенно консервативні, й коли щось не вкладається в  них у голові, вони або просто забувають про це, або в них з’являється нестерпний свербіж у руках і в іншому місці - з надією збудувати прилад з кнопочками, який би все це міг зробити у кращому вигляді.
Суперечність між тим, що вона побачила, й загальною системою знань просто мордувала її. Треба було щось змінити, але як? Вона кілька разів заводила мову про те, що навіть найяскравіший факт може бути випадковістю й потребує перевірки ...
Нагода не змусила на себе чекати. Якось увечері наша сусідка по квартирі Валентина акуратно вилила собі на ногу півкаструлі окропу. У нас були гарні сусідські стосунки, вони, природно, знали, що Євгенія - лікар, і коли це сталося, чоловік Валентини, Сергій, тут же кинувся до нас. Женя миттєво оцінила ситуацію й прийняла рішення, на яке я сам точно б не сподобився.
«Поки я буду все готувати, помолися на опік», - рішуче сказала вона з таким виглядом, ніби ми вже не раз бували в подібних ситуаціях.
Я прошу ДРУГА допомогти, хапаю свічки, біжу до Валентини - вона вже завиває від болю -  й починаю молитися. Добре пам’ятаю, як пухирці на шкірі, що швидко збільшувалися, раптом зупинилися, а тоді стали повільно осідати. Вони ставали дедалі меншими, а потім узагалі зникли. Я продовжував молитися ще хвилин десять, Женя та Сергій стояли поруч з відкритими від подиву ротами. Валентина давно замовкла й неначе впала в транс. Поступово почервоніння зовсім зійшло й шкіра зробилася звичайнісінькою. Усі мовчали ще хвилини три. Потім був голос Сергія, як у порожній бочці, - такого не буває! Опіку просто не було, от не було, й квит ...
Такого зухвальства природи моя лікарка пережити аж ніяк не могла, та й я вже відчув дотик дива.
І саме на ту пору мені невдало вирвали зуба, зробивши дірку в гайморовій пазусі. Випадок зовсім не рідкісний, і після цього завжди виникає так званий одонтогенний гайморит, що потребує обов’язкового оперативного втручання. Мій приятель Гарик Гольдфарб завідував кафедрою хірургічної стоматології й був найбільшим докою в таких справах. Він зробив мені операцію, все пройшло нормально, я став швидко одужувати, й раптом, уже після виписування, сталося мікробне осіменіння операційного поля двома патогенними бактеріями - золотистим стафілококом і колі. На цей союз не діяв жоден антибіотик - чого ми тільки не пробували ...
Мені ставало дедалі гірше. Через колі в мене з рота пахло, як з вигрібної ями, я сам задихався від цього запаху. Ситуація невідворотно наближалася до критичної. У запасі лишався тільки привезений з кремлівської лікарні новітній на ті часи кевзол, після якого можна було спокійно гасити свічки. Температура була за тридцять дев’ять, мене трусило.

ДРУГ мій, вельми енергійний в інших ситуаціях, був напрочуд по-філософському спокійний. «Та допоможи ж, - врешті став благати я, - чи тобі до мене вже геть байдуже?» Який ти дурень, - цілком по-людськи відказав він, - піди до церкви – й усе минеться. Його захоплення церквами та молитвами було мені давно відоме, але в даному випадку ідея з церквою була для мене якісно новою.
Одначе діватися нікуди, і я сказав дружині: «Ходімо до церкви», а вона дивиться на мене, як на людину, в якої від гарячки й переживань поїхав дах. Їй, як секретареві партійної організації інституту, нічого хорошого від походу до церкви, якщо про нього дізнаються, точно не світило. Я сказав, що піду сам.
Зрештою ми вирішили, що підемо разом, тільки не до центрального храму, де можна було натрапити на кого завгодно, а до якоїсь малої церквиці на околиці міста.
Коли ми зайшли туди, був час вечірньої служби, дуже гарно співав хор. Ми постояли трохи позад молільників, а потім я, прислухаючись до своїх відчуттів, почав потихеньку обходити храм по колу.
 У правому вівтарі одна з ікон, зовсім непримітна зовні, одразу привернула мою увагу. Мені здалося, що від неї просто йде потік тепла. Я завмер, підставивши під нього праву щоку, де була проведена операція. У якийсь момент усе, що відбувається: служба, спів хору, тепло від ікони - викликало у мене просто невимовний захват, усе зникло й розчинилося в якомусь тумані.
Єдине, що я чув краєчком вуха, - це тихий ритмічний шепіт, майже наспів ДРУГА. Він явно молився, хоча слів я розібрати не міг. Потім моя щока, повернена до ікони, раптом змокла так, що з неї просто потік піт. Я й далі стояв, піт зник, і щока змерзла, ніби її обдало холодом.
Я озирнувся, подумавши, що поруч відчинилося вікно чи двері. Нічого подібного не було, служба йшла своїм трибом. Я продовжував стояти, немовби торкаючись ікони й слухаючи ДРУГА. Щока знову спітніла й знову змерзла. Потім це повторилося втретє. Мене опосіла слібкість, я відчув, що вже більше не можу стояти на місці.
 «Ходімо звідси», - сказав я дружині. Ми вийшли на сходинки храму й зупинилися. Я сперся на стіну, не в змозі ступити й кроку. «Тобі зле?» - перелякано спитала вона. «Ні, все нормально, просто слабкість», - відповів я. «Ану дихни на мене», - попросила дружина. Я видихнув на неї повітря з рота й побачив її здивоване обличчя. Запаху не було. Вона торкнулася вустами мого чола - гарячки не було теж. Я був здоровий, хоча й дуже кволий.
 А я тобі що казав, - пролунало в мене у вухах, - молитва й не таке може.
... Відбувши й це випробування, ми вже цілком зрозуміли, що приховувати такий спосіб зцілення від стражденних людей, як мінімум, непорядно. Найбільше за всіх з цього рішення тішився мій ДРУГ, і попри всю свою несхильність до гучних слів, сказав, що я дорослішаю, й він цим пишається. І ми на всіх вітрилах стали на шлях, який з різними коливаннями триває по цю пору. 

(Продовження)