РУБРИКИ
НАШІ ЧИТАЧІ

ВОНИ ЗАХИЩАЮТЬ НАШУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Вони захищають нашу незалежність

Ветеран 30-ї механізованої бригади Сергій Храпко втратив на Світлодарській дузі ліві руку й ногу. Лікарі не давали йому жодних прогнозів, а він пережив близько 20 операцій, навчився віджиматися й присідати, став на протез і на власному прикладі довів, що кохання й жага до життя здатні робити фактично неможливе.

Мужність і цілюща сила любові

У знімальному павільйоні сидить надзвичайно вродлива жінка. У неї великі сіро-зелені очі й темне волосся по плечі. Жінка щиро усміхається й одночасно ніяковіє від журналістів та камер.
«Наталя, дружина Сергія Храпка. Дуже приємно», – вітається красуня.  Вона мимоволі примружує очі й пильнує за чоловіком. Ненав’язливо, ніжно й дбайливо, наче це й не турбота, не клопіт, а її природний стан і потреба – бути поруч і йти пліч-о-пліч.
6 травня 2015 року життя цієї милої жінки поділилося на «до» та «після»: цього дня Сергій потрапив під ураганний обстріл на передовій, його евакуювали до Харкова, але гарантій на життя ніхто не давав.
«Коли я приїхала в шпиталь, чоловік був у реанімації. Без свідомості, у важкому стані. Лікарі розводили руками й радили мені триматися», – розповідає Наталя.
Боротьба за життя в родині Храпків – це приклад надлюдської мужності та цілющої сили любові. За півтора року Сергій пережив близько 20 операцій, втратив ліві ногу й руку, мав  кілька реампутацій, а ще – десятки уламків від ворожої міни в тілі.
«Обидві ампутації в Сергія високі. Руки́ має сантиметрів п'ять, а ноги нема зовсім – його протез кріпиться спеціальним поясом до живота. Проте після поранення в нашому житті майже нічого не змінилося: чоловік допомагає мені з хатніми справами, багато уваги приділяє дітям. Я щаслива й кохана, поруч зі мною родина – а що ще треба для повного щастя?» – підсумовує Наталя.
Спираючись на металеву ногу, Сергій Храпко підходить до невеликого дивана в знімальному павільйоні, обережно сідає поруч із дружиною й уже сам розповідає свою неймовірну історію боротьби за життя.

Нога на ремонті

«Мені повних 39 років. Я – киянин. В АТО призвали взимку 2015 року – це була четверта хвиля мобілізації. Мене розподілили до 30-ї механізованої бригади, я обійняв посаду оператора-навідника БМП-2. До війни займався продажем шкільних та дитячих меблів. На мене  й досі чекають на роботі, але я вагаюся: не хочу нікого підводити чи дезорієнтувати, адже після поранення на  багато колись звичних речей я витрачаю значно більше часу. Крім цього, зараз я серйозно розмірковую над відкриттям невеликої власної справи.
…Добре пам’ятаю день, коли дивом залишився живий. Це було 16 травня 2015 року. Ми стояли в селищі Луганському, на сумнозвісній Світлодарській дузі. Ворог гатив великокаліберними мінами. Тоді був поранений наш вогнеметник: я саме збирався надати йому допомогу, аж ураз - страшний ривок, і 120-міліметрова міна вибухнула поруч  із нами. Вогнеметник, на жаль, загинув на місці. А я став важким трьохсотим (пораненим. – Ред.).
У мене на той момент була повністю зібрана індивідуальна аптечка. Після вибуху я ще був при свідомості й одразу почав говорити хлопцям, де лежать ножиці й джгути, як їх треба накладати. Далі все було, як у тумані: мене кудись несуть, потім я ніби в Артемівську, згодом відкриваю очі, а мені кажуть, що я в Центральному військовому шпиталі в Києві.
З’ясувалося, що з «нуля» (передова АТО, сіра зона, яка повноцінно не контролюється жодною зі сторін. – Ред.) мене доправили в реанімацію харківського шпиталю, де я жодного разу не приходив до тями. Що не матиму більше лівої руки, я знав практично одразу. А от із ногою було значно складніше: вже в Києві лікарі сказали, що є великий ризик сепсису, тому - «Або нога – або життя». Пам’ятаю, як дружина намагалася мені пояснити, що відбувається, мабуть, за порадою лікарів. Наталя жартувала, що нижню кінцівку взяли на ремонт і скоро мають повернути.

Підтримка родини

Кохана ніколи не нарікала. Вона мужньо прийняла мене новим. Ми намагаємося бути поруч і розуміємо одне одного з півслова. Узагалі родина в реабілітації та поверненні до життя – це чи не найголовніше. Останню операцію мені зробили в грудні 2016 року, я рік не протезувався, бо мав виведену стому (зовнішній канал порожнистого органа, сформований хірургічним шляхом. – Ред.), тому спеціальні пояси від протеза не могли кріпити на живіт. Мій шлях до найпростішого стояння на протезі був по-справжньому тернистим – без підтримки родини я б його не здолав.
Ми виховуємо з дружиною двох дітей: 8-річного Єгора та 3-річну Катрусю. Коли я отримав поранення, донька була ще зовсім маленькою, а от син уже міг ставити запитання – цікавився, наприклад, якою буде моя нова рука. Від дітей я не приховую, що був поранений на війні: без подробиць кажу про обстріл та «бомбу». Певен, вони підростуть і зрозуміють, що не тільки тато, а й тисячі інших українських чоловіків боролися за їхнє світле й мирне майбутнє».

Соломія Вітвіцька, ТСН, «1+1», куратор проекту «Переможці» журналу Viva! та ТСН

на фото: Сергій Храпко та Соломія Вітвіцька

ПЕРЕДПЛАТА НА ГАЗЕТУ:

Наш сайт - це скорочена версія популярної української медичної газети "Здоров'я і Довголіття". З кожного номера газети на сайті публікується тільки один матеріал. Повну версію Ви можете отримати, передплативши газету на сайті ПРЕСА, або у відділенні Укрпошти:  передплатні індекси 90247 - україномовне видання та 37627 - російськомовне видання.

Передплата електронної версії газети.