РУБРИКИ

ЗАВЖДИ РУХАТИСЯ ТА ЖИТИ З ОПТИМІЗМОМ – РАДИТЬ 92-РІЧНИЙ ІВАН КАШИН

Завжди рухатися та жити з оптимізмом – радить 92-річний Іван Кашин

Чи багато людей, здорових і молодших за Івана Кашина, якому виповнюється 92 роки, можуть похвалитися, що сходили на Говерлу чи Ай-Петрі? А от Іван Андрійович  сходив на гори   вже в солідному пенсійному віці та ще й… на милицях!   Узагалі, життя цього приємного чоловіка   – наочний приклад того, як людина може   не гнутися й не здаватися  під ударами долі, а щоразу  ставати  на ноги (в прямому значенні слова), аби   продовжувати жити активно та повноцінно.

Випробуваний  голодом і війною

Народився Іванко 1924  року на Водохреща в будинку на околиці  Києва, пережив і перебачив багато горя та несправедливості, які випали на долю його покоління. Був свідком  так званої колективізації та розкуркулення, коли московська влада й місцеві прихвосні   оббирали селян до нитки, робили із заможних трудівників ворогів народу.  І Голодомор сприймав близько до серця, бо траплялося, вечорами  голодної зими 1932-33 років стукали у віконця хат на окраїнах Києва знеможені селяни прилеглих сіл, прохаючи хоч якусь крихту для себе та своїх умираючих дітей.
«І мама з ними ділилася останніми наїдками, -  говорить Іван Андрійович. – А ще пам’ятаю, уже восени  врожайного 32-го, коли опухла від голоду мама   не могла пересуватися навіть по дому, батька більшовики  примушували  на полях біля Києва збирати жито й пшеницю».  
Друга світова докотилася до України 1941-го, якраз Іван закінчив школу. Він разом з іншими  працював на спорудженні оборонних укріплень, протитанкових споруд,   або, як тоді казали, ходив «рити окопи», причому не лише на Київщині.   За цією роботою на Чернігівщині   разом із радянськими військами потрапив в оточення., але німці, зважаючи на маленький  зріст, худорлявість, відпустити  хлопчину додому.
А діставшись до Києва, Іван став свідком варварського нищення старовинних будинків на сучасному Хрещатику, яке здійснювалося за наказом КДБ.
Згодом хлопчина довго відходив від нелюдської розправи німців над євреями. «У нас багато було сусідів – єврейських сімей, - згадує чоловік, жили мирно, дружно». І коли стало зрозуміло, що  запрошення з’явитися  євреям із речами  до окупаційної влади – це їхня загибель, як могли, намагалися врятувати свої сусідів, знайомих. «Так, у нас була одна євреєчка молоденька, - розповідає Іван Андрійович, - повненька, з чорними очима, дуже схожа на українську дівчину. Тож вбрали її у вишиванку, й таким чином дівчина врятувалася». Ще й зараз чоловікові інколи ввижаються колони  євреїв: старих, молодих дівчат, хлопців, зовсім маленьких дітей. Розпач, страх і сльози…
А потім разом із багатьма іншими українцями Івана повантажили у вагони й відправили на примусові роботи в Німеччину. Остарбайтери жили в бараках, напівголодні: зранку – жолудева кава зі шматочком хліба, на обід - баланда з брукви. Хто потрапляв до хороших бауерів, той міг жити не впроголодь.    А Іван зі своїми друзями по нещастю лиш мріяв, коли настане їхня черга працювати на бауера, тоді на обід там дадуть їм миску гарячої горохової юшки.
У німецькому рабстві відчув  допомогу свого янгола-охоронця. Коли вже наступали союзні війська й відбувалося бомбардування німецької території, Іван був у будинку ще з одним  остарбайтером. Як тільки почали гриміти вибухи, хлопець вискочив із будинку, а той інший – лишився. Назавжди, бо наступний снаряд влучив у будівлю й вона привалила чоловіка. 

«Стукачем» не став – обрав фізкультуру

Як усі, хто постраждав від гітлерівців, радів перемозі над фашистською Німеччиною  та рвався додому.  У Києві захотів учитися, подався в Політехнічний інститут. «І от цікаво, - розповідає Іван Андрійович, - харчування  в їдальні є, на заняттях – відповідаю,  але в журналі серед списку студентів – нема мого прізвища, й студентського квитка не дали. Виявилося, що не місце серед студентів колишнім полоненим і тим, хто був на примусових роботах». Довелося шукати інший навчальний заклад, але повсюди відмова – «ворог  народу», зрадник.  До речі, намагалася Івана Кашина завербувати служба КДБ: «Хотіли зробити мене «стукачем» , - усміхається чоловік, але не вийшло».      
Після  кількох років поневірянь  усе ж вступив Іван  до Київського інституту фізичної культури. Там спортивний хлопчина отримав професію викладача гімнастики та акробатики. Роботу  шукав  із такими ж  проблемами, як і інститут. Аж доки не порадили їхати на Вінниччину, там, далеко від столиці, ніхто придиратися не  буде. А тим часом  у Києві забирала сталінська машина найкращих викладачів із різних інститутів, і Політехнічного зокрема.
Лиш  за хрущовської відлиги чоловік повернувся до Києва й став працювати викладачем фізкультури, гімнастики та акробатики в Київській політехніці. Там він працює й сьогодні, щоправда, вже не показує свої акробатичні трюки, бо й вік не той, і травмований безліч разів. Нині Іван Андрійович – просто викладач із теорії
Альпінізм  обрав на все життя
У студентські роки Іван Кашин був не лише старанним  студентом, здібним і талановитим спортсменом, але й,  крім гімнастики та акробатики,  марив горами, мріяв  про альпінізм, який  стане захопленням усього життя. До речі,  Іван Андрійович  -  майстер спорту з альпінізму,  виховав сотні послідовників, зводив у гори десятки команд, добирався аж до Тянь-Шаню.  
Лиш після останнього серйозного травмування під час  автодорожньої пригоди, від якої   чоловік ледь відійшов, він «зрадив» своєму захопленню. Але гори, спорядження, уроки альпіністської майстерності й досі сняться.  «Беру на плечі рюкзак, вірьовку,  гаки – й уперед, а згодом – прокидаєшся й тільки щемно на серці. Гори, - мрійливо говорить Іван Кашин, - це щось особливе. Зійдеш на вершину  -  а там так тихо, що страшно  ворухнутися. Таке відчуття,  немов сам  Господь стежить за тобою».

«Командував» ногою, посилаючи імпульси

Із такими травмами, як у нього, здається, про якісь походи чи уроки акробатики годі й думати. Проте це не для таких, як Іван Андрійович. Того разу вони їхали машиною з колегами після підготовки  до змагань групи спортсменів.  Крім гімнастики та акробатики, Іван Андрійович ще готував спортсменів зі стрибків у воду.
Тоді на мосту сталася велика аварія, Іван Андрійович практично не міг поворухнутися, не відчував ні  рук, ні ніг – лиш суцільний нестерпний біль до запаморочення…     Його збирали, як кажуть, по частинках, але права нога  й рука так і не зрослися нормально.   Чоловік не міг ними нормально володіти,  на ногу, яка не тільки через роздроблену кістку стала меншою на 6 см, а ще й неправильно зрослася, - взагалі стати не міг.
«Пощастило, - говорить Іван Андрійович, - що доля звела  з чудовим хірургом Іваном Гавриловичем (на жаль, нині покійним), і він почав ремонтувати мене знову». Зрослі неправильно кістки руки й ноги ламали, складали, як треба, а відсутній   шматок кістки    замінили донорськими. Тривалий час Іван Кашин був  весь у гіпсі, не міг поворухнути ногою й рукою. Аби не атрофувалися м’язи,  він робив  своєрідну імпульсну гімнастику. Посилаючи подумки імпульси-команди в м’язи руки й ноги,  примушував  їх скорочуватися,   уявляв, як вони працюють.  Таким чином, Іван Андрійович довів, що силою думки можна впоратися навіть з серйозними проблемами у здоров’ї.

Без ранкової зарядки день не починається 

Та на цьому травмування не закінчувалися,  на чоловіка немов чатували всілякі руйнівні пригоди. Через роки,  коли Іван Андрійович їхав пізно ввечері з роботи на мотоциклі з коляскою, водій заснув, мотоцикл наїхав на  яму...   Іван вилетів із мотоцикла  й прямо з мосту, але не у воду, а на гостроверхий камінний острівець. І знову - численні  переломи, забої. Знову гіпс і, здавалося, надовго ліжковий режим.   
Але навіть після цього, ледь звівшись на ноги, вхопив милиці й узявся збирати групу альпіністів, аби підкорити Говерлу, а згодом Ай-Петрі. «Я весь час намагався щось робити,  намагаюся рухатися. Бо не випадково ж кажуть, що рух – то життя».
Пробував Іван Кашин уже в поважному віці зайнятися бігом, аж доки кілька років тому взимку  не посковзнувся й не впав так, що порвав сухожилля.  Учасно не прооперували, й тепер у чоловіка нога не слухається, як він каже, вона керує ним. «Нога не слухається, ходити важко, то вирішив плавати, - усміхається Іван Андрійович і додає: - Пливу в басейні, а нога  завертає мене  наліво». 
…Чекав на  мене Іван Андрійович на балконі спорткомплексу й, щоб час дарма не гаяти, – робив зарядку. Ото за цим заняттям я його й застала.  «У мене щоранку, - каже Іван Кашин, - якась фіззарядка чи то  на свіжому повітрі,  на стадіоні біля дому, чи  на роботі    в спорткомплексі,  ось на цьому балконі. Я завжди знаходжу час, аби порухатися, й усім цього бажаю. А ще  оптимізму, бо сам живу з ним, і сподіваюся на краще. Ніколи не здавайтеся, хоч би що було» - це вже побажання всім нашим читачам.

Любов Польова-Саханда.

ПЕРЕДПЛАТА НА ГАЗЕТУ:

Наш сайт - це скорочена версія популярної української медичної газети "Здоров'я і Довголіття", що виходить з 2004 року і розповідає про здоровий спосіб життя, про збереження та відновлення здоров'я методами народної медицини. З кожного номера газети, що виходить по вівторках, на сайті публікується тільки один матеріал. Повну версію Ви можете отримати, передплативши газету на пошті: передплатні індекси 90247 - україномовне видання та 37627 - російськомовне видання, або передплативши електронну версію, що відповідає друкованій, на сторінці ПЕРЕДПЛАТА.