
Прийшла весна, а з нею і світлий день Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. Після Пасхи настає поминальний тиждень. І щороку в отакі поминальні дні їду я з Києва до далекого села на Кіровоградщині. Відвідую і прибираю могилки батьків своїх, дідуся і бабусі, інших родичів, а ще — скромну могилку моєї першої вчительки Марії Федорівни. Це вона навчила мене читати й писати. Подяка за це супроводжуватиме мене все моє свідоме життя...
Така щорічна поїздка забирає у мене два дні. Бо ж треба прибрати дванадцять могилок тих, хто дав мені життя, хто ростив і вчив мене. А особливо ж тих, хто рятував нас від голоду в отой страшний 1947-й рік, коли в нашій старенькій селянській хаті не було і крихти хліба... А наша мама обнімала нас, чотирьох малесеньких діток, і мовчки плакала од безвиході... А тоді одягала свою куфайку і виходила у двір. Там вона відламувала від вишні чотири маленькі гілочки і давала їх нам зі словами: «Жуйте їх, діточки, та смокчіть — тоді не так нестямно їсти хотітиметься...»
Чи ж можна таке забути?.. Тож завжди, прибравши кожну могилку рідних своїх, я кладу до хреста шматочок хліба.
Щороку, повертаючись з поїздки назад до Києва, я відчуваю, як світло й тепло у мене на душі. Бо усвідомлюю, що виконав святу роботу — і сам Господь Бог це бачив...
А як же багато забутих, зарослих могил на наших українських кладовищах! Аж моторошно стає.
Який же то гріх перед Богом — не шанувати могили батьків та родичів своїх!
І думаю я: як же ото можуть спокійно жити люди, які знають, що вже не один рік ніхто не відвідує могилки їхніх рідних, ніхто не прополе їх від бур’яну?..
Задумаймося над цим. Замислімося...
Бо просимо у Господа Бога здоров’я, добра, щастя й достатків, а самі часто забуваємо про святу пам’ять і нелегкі труди тих, хто подарував нам життя, хто годував, ростив і виховував нас...
Може, прочитавши ці мої рядки, дехто таки й задумається, згадає рідних своїх, котрих уже немає в живих.
Залишилися на цьому світі лише їхні могилки та й чекають, коли ж то і до них торкнеться добра та вдячна рука.
У словах: «Хто не знає і не шанує минулого — той не має майбутнього» таки є глибинний зміст.
Радійте, люди! Весна прийшла! Будьте добрими один до одного — в цьому запорука здоров’я нашого і благополуччя. Пам’ятайте завжди: БОГ усе бачить. Він — над нами, і Йому зверху все видно. І кожному з нас зрештою дасть по заслугах наших.
Життя триває. Шануймося, люди! Бо ми справді того варті.
Христос воскрес — воскресне й наша Україна!
З повагою Микола Вовкотруб.