Був у давнину звичай: щойно людям похилого віку виповнювалося шістдесят років, полишали їх на погибель у далеких горах. Так наказав князь: нічого зайві роти годувати.
Старики під час зустрічі вітали один одного:
- Як час біжить! Уже пора мені цього року на гору Обасуте.
- Он як? Отож разом підемо, і мені пора.
Та ось що сталося одного разу на світанку.
Двоє братів несли по черзі свого старого батька крутою гірською стежкою. Тягне старший брат важку ношу на спині й чує часом якийсь тріск за собою.
Озирнувся він і запитав:
- Що робить наш батько?
- Та так, пусте, - відповів молодший брат. - Ламає гілки та кидає на дорогу.
- Батьку, ти навіщо гілки ламаєш? Мабуть, для поміток? Хочеш втекти, коли ми підемо додому?
Старий відповів так:
- У далеких горах гілками шлях помічу. Навіщо, для кого? Заради улюблених дітей, що залишають мене.
Й опісля мовчки продовжував ламати гілки й кидати на стежку. Брати добрели на вершину гори надвечір.
Посадили вони батька під великим деревом і почали радитися, яку дорогу обрати.
- А навіщо довго думати? Ходімо вниз з гори навмання. Все одно вийдемо до села.
Так і зробили. Але незнайома стежка почала петляти, йшла-йшла вниз і раптом почала підніматися вгору. А вже настала ніч. Довкола чулося вовче виття, ухання сов... Брати спершу хоробрилися, а згодом геть злякалися.
- Повернімося мерщій туди, де ми покинули нашого батька, й знайдемо правильну дорогу. Адже він залишав помітки по дорозі, - благав молодший брат.
Ось коли брати вперше зрозуміли, як безтямно любив їх батько, як дбав про них.
Батьку! Батьку! - стали кричати вони щосили й швидко кинулися назад.
Зійшов місяць та освітив темну гущавину. Бачать - старий нерухомо сидить під деревом. Брати присіли біля нього на землю й перевели дух.
- Що з вами сталося, діти мої?
- Та ось захотілося нам піти назад іншою дорогою. Але ми заблукали. Просимо тебе, повернися з нами й вкажи правильний шлях.
Батько вказав пальцем на стежку:
- Ось ідіть нею, я кидав гілки дорогою. А я залишуся тут.
- Ні, ні, не кажи так. Дозволь нам віднести тебе додому. Будь що буде, ми більше ніколи не покинемо тебе! - стали благати брати.
Брати зрозуміли, як любить батьківське серце, й твердо стояли на своєму. Вони понесли батька проти його волі.
Удома брати поспішили викопати під підлогою глибокий підвал і сховали там свого батька. Щодня вони приносили йому їжу й розмовляли з ним.
Так минуло більше року. Раптом від імені князя оголосили наказ: «Наказую звити мотузку з попелу, якщо знайдеться такий умілець». Люди в князівських володіннях вкрай змучилися, пробували і так і сяк. Брати розповіли про це своєму старому батькові.
- Але ж справа нехитра. Вимочіть солому в солоній воді й звийте джгутом, а як висохне, спаліть на вогні, - порадив старий.
Зробили брати, як він сказав, і справді вийшла в них мотузка з попелу.
Князь залишився дуже задоволений:
- Хотів я довідатися, наскільки розумні люди в моїх володіннях. Тепер душа моя спокійна. Але скажіть мені, чи самі ви здогадалися, чи хто інший навчив вас?
Брати розповіли про все, нічого не приховуючи.
- Воістину, старі люди - джерело премудрості! - вигукнув князь і негайно видав наказ, щоб стариків відтепер не залишали в горах на погибель. А братів щедро обдарував.
