Сів Метелик-одноденка на багаторічну Суницю й почав захоплюватися всім, що бачив: — Сонце яке яскраве і красиве! Роса — жодні самоцвіти з нею не зрівняються! А поле яке зелене, а небо яке синє! А повітря… У мене навіть бракує слів, щоб описати його! Одне тільки можу сказати: слава Богу — за все! - Треба ж: стільки років живу й нічого цього не помічала! — подумала Суниця, а вголос сказала: — Нічого, завтра ти до всього цього звикнеш! — Завтра для мене вже не буде, — сумно відповів Метелик, назавжди заплющуючи очі. А Суниця з прикрістю зізналася собі, що за стільки років вона не побачила і, найголовніше, не оцінила всього того, що встиг оцей Метелик за один-єдиний день свого життя…
