Ти пам’ятаєш багато речей. Ти можеш бути схожим за своїм інтелектом на Британську Енциклопедію. Твій розум здатний запам’ятати всі бібліотеки світу. Але це далеко не найважливіші знання і спогади. Є лише одне правильне знання-згадування. Воно приходить у ту мить, коли ти згадаєш себе.
Гаутама Будда ілюстрував це давньою історією про левицю, яка стрибала з одного пагорба на іншій. Вона була вагітною і народила в стрибку. Її левеня впало в отару овець, і отара виростила його. Звісно, воно вважало себе вівцею. Трохи дивно було, що воно таке велике, таке не схоже ні на кого. Але, можливо, воно було почварою. Його виховали вегетаріанцем.
Він виріс, і одного разу старий лев у пошуках їжі наблизився до овечої отари. Він не міг повірити своїм очам: серед овець гуляв молодий лев у всій пишноті, і вівці його не боялися. Старий лев забув про їжу й погнався за отарою. Але молодий лев теж побіг разом із вівцями. Зрештою старий лев піймав молодого. Той плакав і просив: «Будь ласка, дозволь мені повернутися до моїх родичів!»
Але старий лев підтягнув його до найближчого озера, тихого, без брижів, як чисте дзеркало, і змусив його побачити своє відзеркалення у воді, а поруч — зображення старого лева. Це було миттєвою трансформацією. У ту мить, як молодий лев побачив, хто він такий, він дико заревів. Уся долина луною відбила цей рик. Він ніколи раніше не ревів, тому що завжди вважав себе вівцею й ніколи в цьому не сумнівався.
Старий лев сказав: «Мою роботу зроблено. Тепер усе залежить від тебе. Чи хочеш ти повернутися назад до отари?»
Молодий лев розсміявся: «Пробач мені, я зовсім забув, хто я такий. І я безмірно тобі вдячний за те, що ти допоміг мені згадати».
Будда зазвичай казав: «Функція майстра в тому, щоб допомогти тобі згадати, хто ти такий.
Ти — не частина повсякденного світу; твій дім — дім божественного. Ти загубився в забутті. Ти забув, що всередині тебе таїться Бог. Ти ніколи не дивишся всередину — тільки назовні».
Притчу розповів індійський
мудре ць і вчитель Ошо.
