Зараз 9-річний Толик Німчук, який народився п’ятимісячним з масою тіла всього вісімсот грамів, закінчив другий клас загальноосвітньої школи, грає на скрипці, пише вірші й займається тайським боксом.
Побачивши незнайому гостю, світловолосий хлопчик відволікся від гри з улюбленим собакою і привітався.— Мамо, а можна я в басейні поплаваю, поки ти з тьотею будеш розмовляти? — запитує дозволу Толик. За хвилину хлоп’я вже хлюпається в надувному басейні, показуючи нам усе нові й нові трюки, які вміє робити у воді. Він виконує стійку на руках. «Ну як?» — виринає Толик із широкою усмішкою. — Без води ні дня не може, — усміхається Олег, тато хлопчика. Олена та Олег не натішаться своїм сином. Ще б пак, ця дитина дісталася їм дорогою ціною. Адже зовсім недавно ніхто навіть мінімальних шансів не давав, що хлопчик виживе. Дитину, народжену на п’ятому місяці вагітності з масою тіла вісімсот(!) грамів, вважали «абортним плодом». «Якщо дитина й виживе, то на все життя залишиться інвалідом: ні ходити, ні говорити, ні чути не зможе», — пророкували медики. Цього року Толик успішно закінчив другий клас загальноосвітньої школи. Уже другий рік хлопчик займається тайським боксом, грає на скрипці й пише вірші. Щоб домогтися таких результатів, Олена повністю присвятила себе синові. А рік тому під час чергового медичного огляду лікарі сказали: «Ніяких ознак ДЦП у дитини немає. Вітаємо, мамо, ви змогли його вилікувати». — У шлюбі ми прожили одинадцять років, а дітей усе не було, — розповідає Олена. — Про те, як дуже я люблю малят, знали всі. Та про що тут говорити, за двадцять років у мене з’явилося 16 хрещеників. Можна сказати, діти самі вибирали мене хрещеною: постійно тягли ручки, заспокоювалися, коли я їх брала на руки. На десяту річницю спільного життя ми із чоловіком вирішили попросити благословення в Бога й обвінчалися в церкві. Під час церемонії священик запитав, чи є в нас діти. У моїх очах відразу з’явилися сльози. «Незабаром будуть», — сказав він. За рік я завагітніла. УЗД показало, що буде двійня. Ми не вірили своєму щастю: відразу двоє малят! Але радість протривала недовго, лікарі повідомили, що виносити двох буде складно. «А я не збираюся їх виношувати, я їх вилежу», — сказала як відрізала й відразу ж лягла на збереження. Причому постійно лежала в такому положенні, щоб ноги перебували вище голови. Будь-який тиск на матку мені був протипоказаний.
«ГОДУВАЛА СИНА КІЛЬКОМА КРАПЛЯМИ МОЛОКА КОЖНІ 15 ХВИЛИН»
— Одного разу прокидаюся в лікарні посеред ночі від дикого болю в низу живота, все тіло ламає, голова гуде, навколо мене калюжа крові, — розповідає Олена. — Це був усього п’ятий місяць вагітності. На мій божевільний крик збіглися всі медики. Мене відвезли в операційну. «Урятуйте моїх діток!» — кричала я. «Тебе рятувати потрібно», — відповідали мені. Лікарі боялися за моє життя. Пізніше медики розповідали, що в мене на кілька хвилин зник пульс. — Я прокинувся вночі через погане передчуття й уже не зміг заснути до ранку, — вступає в розмову Олег. — Навіть не припускав, що Олена народить, адже був усього п’ятий місяць. Пізніше виявилося, що саме в цей час у дружини почалися перейми. Уранці я відразу поїхав до лікарні. Ще не знаючи про те, що сталося, почув розмову двох молоденьких медсестер. Вони обговорювали стан жінки, яка народила минулої ночі. Казали, що їй було дуже боляче, але вона тільки про дітей турбувалася. Я відразу зрозумів: це про мою Олену. — Народжених хлопчика й дівчинку перевели в реанімацію, кожен із них мав масу тіла вісімсот грамів, — продовжує Олена. — Наступного ранку дівчинка померла, хлопчик виявився сильнішим. Щоб ви собі уявляли, вся ручка Толика була розміром як фаланга мого мізинця. Я постійно сиділа на колінах біля кувеза, одним пальчиком притримувала Толика, а в іншій руці тримала молитовник, який за місяць уже знала напам’ять. У лікарні ми й хрестили сина. — Завідувачка реанімації Ніна Василівна Швець відразу попередила, що шанси вижити в дитини мінімальні, але боротися варто, — доповнює Олег. — Щоб у сина розправилися легені, потрібно було терміново дістати препарат, який на той час був тільки в Москві. Якби приніс його пізніше, син міг би загинути. Якимось дивом дістав. Зараз уже й сам не знаю як, але тоді все саме собою виходило. Просто не було іншого виходу. До слова, одна така ампула коштувала п’ятсот доларів. Толикові їх знадобилося чотири. Це й зараз величезні гроші, а дев’ять років тому — тим паче. Нам допомагали всі знайомі, друзі. Ми дуже вдячні тим, хто нас підтримував. Батьки Олени продали квартиру, яка залишилася їм у спадок, і віддали гроші нам. Ми продали скрипку, на якій дружина грала ще зі школи. Я розривався між реанімацією й роботою. — Річ у тім, що в дитини, народженої п’ятимісячною, виражена функціональна незрілість органів, тому їхні функції доводилося підтримувати спеціальними препаратами, — пояснює завідувачка відділу інтенсивної терапії немовлят Київського обласного центру охорони здоров’я матері й дитини Ніна Швець. — Ослаблений організм матері теж потребував відновлення. Вражало те, в Олени цілий рік було своє молоко, причому його виділялося рівно стільки, скільки потрібно було Толику. І це незважаючи на термін вагітності, на важкі пологи, антибіотики й нерви. — Як же ви годували таку крихітку? — запитую в Олени. — Ковтати самостійно син не міг практично до двох років. Харчувався в основному через катетер, який я вставляла йому в шлунок. Годувала маля кількома крапельками молока кожні п’ятнадцять хвилин: через чотирнадцять було занадто рано, через шістнадцять — пізно. Перед їдою я давала йому трохи води, щоб переконатися: катетер потрапив у шлунок, а не в легені. Якщо син кашляв, отже, катетер не там, де треба. Я брала дитину за ніжку, злегка трясла, поки водичка не виллється з легенів, і знову вставляла катетер. Одного разу був кумедний випадок: до нас прийшла дільничний лікар, щоб поставити дитину на облік, провести мені консультацію, і саме потрапила на годування. Подивившись на цей процес, вона сполотніла й поспішила піти, сказавши: «Бачу, ви вже все знаєте».
«ТОЛИК ПОПРОСИВ У ДІДА МОРОЗА, ЩОБ У СВІТІ НЕ БУЛО ЖОДНОЇ ЗЛОЇ ДУМКИ»
Свою історію подружжя Німчуків переказують усоте, але говорити без сліз не виходить. У півтора року Толикові поставили діагноз ДЦП. Тоді хлопчик не тримав голову й не перевертався. Та Олена й Олег немов не чули слів лікарів, займалися із сином щодня. У три роки Толик зробив перші кроки, а в сім, як і всі діти, пішов до загальноосвітньої школи. — Цього року син посів друге місце з читання віршів серед учнів перших — четвертих класів, — розповідає Олег. — У школі він нічим не відрізняється від інших дітей: з усіма грається, у нього є друзі. Перед Новим роком весь клас писав листа Дідові Морозу — «замовляли» собі подарунки. Більшість дітей бажало різні речі, а Толик попросив, щоб у світі не було жодної злої думки. — Як ви гадаєте, що саме дало такий результат? — Знаєте, складно виділити одну методику, допомогло все, — говорить Олена. — Після виписування з пологового будинку приїхали додому і я відразу почала привчати сина до води. Мені сказали, що це дуже корисно таким діткам. Я набирала повну ванну води, і маля плавало. Як тільки чула про нову методику — відразу втілювала її в життя. Моя мама теж від онука не відходила. Саме в бабусі Ліди на руках Толик сказав свої перші слова. Ми займалися лікувальною фізкультурою практично зранку до вечора. Коли син засинав, я продовжувала працювати: читала літературу, виписувала вправи, які потім повторювали наступного ранку. Виходило не відразу. Дитина кричала, плакала, багато вправ були дуже болючими для неї. Але ми дотримувалися головного правила: не пропускати жодного дня. — Хоча результатів довелося чекати довго, розклад Толика не порушували, — говорить Олег. — Я хотів взяти частину занять на себе, але лікар мені не дозволила: сказала, що батьки зазвичай не витримують, жінки в цьому сенсі сильніші. Син став на ніжки у два з половиною рочки, хоча до цього навіть не сидів, а в три вже пішов. Коли Олена зателефонувала мені на роботу й повідомила новину, в мене покотилися сльози. Це побачив мій друг і запитав, що сталося. Я відповів: «Толик пішов». Дивлюся, а в нього теж сльози на очах. — Я завжди казала собі: все зроблю, щоб моя дитина стала здоровою, інакше просто бути не може, — продовжує Олена. — Коли влаштовувала сина в садок, нам багато хто відмовляв, радили шукати спеціалізований. Одного разу я прийшла в дитсадок (у моєму списку це був останній) з питанням: «Вам нянечки потрібні?» — «Дуже!» — «А мені й платити не треба, тільки дитину мою візьміть». Пізніше Толик пішов до школи. Теж дуже переживали. Спочатку багато вчителів навіть відмовляли. Клас, у якому він вчиться, розміщений на другому поверсі. Тоді син не міг підніматися сходами. «От побачите, у вересні він і на велосипеді їздитиме», — сказала я вчителям, і вони з розумінням поставилися до нас, прийняли Толика. Окреме спасибі хочу сказати першій учительці сина Світлані Миколаївні Зимі й завучеві школи Світлані Миколаївні Швиденко. — Навчився кататися? — Так, — з гордістю відповідає Олег. — Для цього віддали сина на тайський бокс. — Коли до нас прийшов цей хлопчик, у нього була порушена координація рухів, він не тримав рівноваги, не бігав, не міг стояти на одній нозі, не завжди чітко висловлювався, — розповідає тренер з тайському боксу Віктор Сибгатулін. — Річ у тім, що східні єдиноборства — це єдність духу й тіла, саме те, що потрібно було Толикові. Із самого початку хлопчик уразив своєю силою волі, старанністю. Ми починали з індивідуальних занять тричі на тиждень. Зараз він відвідує загальну групу й нічим не відрізняється від інших учнів. Щось виходить краще, щось гірше, як і у всіх діток. — Два роки тому Олег подарував мені скрипку на день народження — ту саму, на якій я вчилася грати, — розповідає Олена. — Чоловік знайшов її та викупив. Коли мою гру почув Толик, він сказав, що теж так хоче. Я попередила сина: доведеться багато працювати. Та він аніскільки не злякався. Займалася з ним моя колишня вчителька музики Ніна Павлівна Харитоненко. Вона сказала, що це справа її честі — навчити Толика грати. Адже в сина, як і в багатьох діток із ДЦП, була дуже порушена дрібна моторика, а гра на скрипці вимагає філігранних рухів. Півроку вони займалися індивідуально, а потім Толик пройшов відбір у музичну школу. Ми нікому не казали про діагноз, який тоді ще не зняли. Коли члени комісії про це довідалися, тільки розвели руками.— А хочете, я вам щось зіграю на прощання? — запитує в мене Толик, беручи до рук скрипку. — Якби дев’ять років тому до мене підійшла людина й сказала, що в неї, незважаючи на всі прогнози, вийшло виховати здорову дитину, нам було б набагато простіше, — говорить Олег, проводжаючи мене до маршрутки. — Ми з Оленою хочемо створити реабілітаційний центр, де проводилися б заняття не тільки з дітьми, а й з їхніми батьками.
Газета «Факти» № 125 від 15 липня 2011 р. (Друкується з дозволу редакції).
Інна АЙЗЕНБЕРГ.
