Олександр НОВИКОВ дарує нам усім чудову, іскрометну, дотепну й корисну книгу про зцілення молитвою. Тут не тільки описано десятки випадків зцілення, а й пропонується спосіб, як опанувати цей метод. Автор переконаний, що на це здатен кожен із нас. Із люб’язного дозволу Олександра Єфремовича пропонуємо читачам газети «ЗіД» уривки з книги «Така робота - цілитель. Практика молитовного зцілення».
Величезне значення в зціленні молитвою має присутність і участь у молитві ікон. Переоцінити цілющий вплив сотвореної й намоленої ікони просто неможливо. Більшості сучасних людей, звиклих до наявності ікон не лише в храмах та оселях віруючого й невіруючого люду, а й у кабінетах великих і малих чиновників, в автомобілях та інших явно не святих місцях, важко собі уявити, що саме ікони більшу частину двох тисячоліть існування християнства були предметом розбрату, поділивши й духівництво, й вірян на дві непримиренні групи - іконошанувальників та іконоборців.
Перші були переконані у святості, корисності й потрібності ікон під час церковних відправ і в духовному житті християнської спільноти. Другі, навпаки, вважали зображення Господа та святих ділом гріховним, аморальним і богопротивним. І з одного, й з іншого боку було написано безліч богословських праць, точилася незліченна кількість суперечок та дискусій, була сила-силенна конфліктів і переслідувань. І обидві сторони суперечки були цілком щирі в обстоюванні своїх переконань.
Причиною були розбіжності, а точніше, різне тлумачення біблійних текстів. Якщо в Старому Заповіті, де Господь говорив з Мойсеєм Голосом Своїм, міститься пряма й недвозначна заборона на зображення Лику Господнього, то в Новому Заповіті розповідається про з’явлення Бога в людській подобі — Ісуса Христа. А коли зрештою це людська подоба, яку можна зображувати, то робити це стали вже перші віряни.
Ця непримиренна суперечка різнить християн з I століття й до наших днів. І навіть сьомий Вселенський Собор, що відбувся 787 року й чітко постановив, що втілення Бога в людській подобі дозволяє Його зображувати, не змінив ситуації. В ухваленому Собором догматі про іконошанування йдеться про те, що шана, яка складається подобі, переходить до першоподоби, а той, що вклоняється іконі, - вклоняється істоті, на ній зображеній.
Та навіть це не змогло остаточно загасити полум’я багатовікової суперечки. Наші співвітчизники дуже мало знають про те, що так само, як культура народів колишньої Російської імперії подарувала світові величезну літературну, музичну й художню спадщину XVII й XVIII століть, так і християнська духовність цих народів створила неоцінні скарби православної іконотворчості XIV-XVIII століть. Створення ікон було найбільшою й унікальною знахідкою православ’я й водночас - дуже суворою й послідовною духовною та художньою технологією.
Передусім слід брати до уваги, що в тих століттях зображувати подобу Божу та святих дозволялося тільки духовним особам, тобто ченцям. Перед початком писання ікони проводився молебень на художника, після чого він тривалий час проводив у пості й молитовному каятті. Далі служили молебень на основу - дошку чи полотно. Потім - на перший мазок. І лише після цього маляр творив образ. По завершенні його роботи ікону освячували й передавали до скиту чи монастиря для намолювання, яке могло тривати не один рік. І тільки після цього спеціально уповноважена Церквою особа визначала ступінь її святості та її майбутнє місцезнаходження.
(абзац нижній викинути ?)
Саме в той період зусиллями видатних іконописців - Андрія Рубльова, Феофана Грека, Діонісія - та їхніх духовних наставників було створено визначні шедеври руського іконопису, суворо канонічні як за структурою образу, так і за технікою письма.
Я не обмовився, сказавши, що створення ікони в тих століттях було спільною творчістю як художника, так і його духовного наставника, в яку кожен вносив свою лепту, роблячи те, що він міг і вмів. Нерідко священики, за схвалення більш високих сановників церковної ієрархії, самі писали ікони, створюючи чудові, глибоко духовні витвори, що є взірцями для повторення й розповсюдження.
Іконотворчість в усіх своїх аспектах - від творчого до ремісничого - потроху полишала монастирі й виходила у світ. Суспільство ставало більш світським, і Церква вже не могла жорстко регламентувати цей процес, поступово переходячи від імперативних установлень і заборон до дипломатичніших санкцій — схвалення чи несхвалення. Такі видатні художники, як Васнецов, Нестеров і багато інших, поряд з живописом та портретами, під замовлення і з творчих поривань почали створювати ікони й картини на біблійні теми.
Поряд з канонічною іконотворчістю сформувався академічний напрям, який, хоч і з великими труднощами, але все ж посів своє місце у пантеоні культурних і духовних цінностей. Особливо слід відзначити, що Православна Церква в цей досить складний період виявляла терпимість і гнучкість, не беручи участі у боротьбі канонів, стилів та напрямків, а висловлюючи своє схвалення чи несхвалення лише щодо моральних аспектів творчості художників, всіляко підтримуючи й надихаючи сам процес розвитку цього мистецтва. Попит на ікони віддзеркалював духовні потреби суспільства і був не просто скороминущою модою, але проявом глибинних процесів розвитку національної духовності.
Разом зі збільшенням кількості ікон - як в оригіналі, так і тиражованих - почали частішати випадки чудес, чудесних зцілень, мироточення, оновлення та просвітлення ікон.
Неможливо людині, позбавленій почуттів та віри, пояснити, що місце ікони — не в запаснику, й навіть не в залі музею, а тільки в діючому храмі, що ікона — не просто витвір мистецтва, але згусток духовної енергії, який має перебувати в живому контакті з вірянами, бо є невід’ємною частиною молитви.
Відірвана від цього, ікона тьмяніє, перетворюючись просто на темну від часу дошку. А спроби за допомогою реставрації повернути їй колишню красу одночасно зі зняттям верхнього затемненого шару, на жаль, позбавляють її й значної частини притаманної їй духовної сили. Щоб ікона ожила, її можна тільки намолювати, радіючи, що доля подарувала можливість духом своїм брати участь у відродженні вічної цінності.
Авторові цих рядків випало щастя намолити сім ікон для близьких і дорогих мені людей, і, повірте, мало що може зрівнятися з відчуттям благодаті, коли темна дошка світлішає й на ній проступає Лик Святий, обдаровуючи тебе хвилею Його тепла й доброти.
Свою першу ікону Спасителя я придбав п’ятдесят років тому - дуже темну, з ледь помітним ликом, як і належить іконі майже двохсотлітнього віку. Тридцять шість років вона залишалася в такому стані, й раптом дванадцять років тому - рік потому, як я почав молити Господа про зцілення моїх сусідів та односельців, - вона в одну мить посвітлішала й оновилася. Я ніколи не забуду сонячного ранку, коли моя дружина — жінка спокійна й розважлива, при тому, що я безсовісний сонько, о шостій ранку безжально розбудила мене криком: «Сашо, в Спасителя очі блакитні!» Образ Спасителя й ореол навколо нього зробилися світлими та якимись променистими.
Коли це сталося, я запитав у ДРУГА, чому саме зараз сталося оновлення й чому вона так разюче змінилася. Після невеликої паузи ДРУГ відповів, що змінилася не вона, змінився я, а вона просто це відобразила. Мій знайомий священик, з яким у нас багато років теплі стосунки, просто сказав, що якщо хтось поцікавиться, від кого зцілення, - покажіть і більш нічого не пояснюйте.
Ще одну ікону я цілком випадково придбав років вісім тому у свого сусіди, Володі Волика. Вона лежала в нього чи то вдома, чи то в гаражі, явно бувши раніше підставкою для чогось, і мала вигляд темної, поточеної шашелем дошки, розколотої навпіл і з’єднаної двома планками з цвяхами. Про те, що вона колись висіла на стіні, свідчила лише невелика петля на одному з вузьких боків. Я спитав у ДРУГА, чи це не ікона, і він впевнено відповів, що, звісно, це ікона, й треба її рятувати. У Володі жодних планів на цю дошку не було, я сказав йому, що це ікона й що я хотів би її в нього купити. Він назвав ціну, я заплатив, з іконою пішов додому й поставив її в іконостас.
Понад рік вона залишалася в тому вигляді, в якому я з нею познайомився, а потім почала світлішати. На відміну від ікони Спасителя, яка оновилася практично в одну ніч, ця ікона дуже повільно, протягом кількох років світлішала в центральній своїй частині, аж поки на ній чітко й об’ємно не проступив лик старця в чернечому клобуку, багатій хутряній шубі й з гарною патерицею в лівій руці. Над головою є якийсь напис по колу, але я так і не зміг його прочитати.
І тільки рік тому Женя побачила в Інтернеті, що це — Петро Могила, архієпископ Київський і Галицький, видатний богослов і реформатор, який жив у першій половині сімнадцятого століття й канонізований Православною Церквою. Але найголовніше для мене те, що вона якось дуже близька мені духом, і я сприймаю її як уречевлену сувору доброту, якої так бракує в цьому світі.
Намолена ікона, як і намолена вода, має власне духовне поле - сьогодні це називають аурою. Зазвичай відчутна протяжність цього поля - від півметра до метра, а у великих ікон — таких як рубльовські, вона сягає семи-дев’яти метрів. Але ця протяжність свідчить радше не про межу її впливу, а про поріг чутливості того, хто перебуває з нею в контакті. На відміну від людської аури, це поле не структуроване й відчувається однаково в кожній точці простору.
Але молитися треба так, щоб те місце, яке ви обмолюєте, розміщулося прямо навпроти центру ікони - це точка максимальної сили.
Слід пам’ятати, що в кожної людини - індивідуальна чутливість, і передозування святості так само не потрібне, як і передозування найпомічніших ліків. Якщо ви перебуваєте в дуже потужному для вас духовному полі, ви можете відчувати тиск на чоло та скроні. Нічого страшного в цьому немає, зняти цей тиск можна, просто провівши пальцями обох рук від центру чола по щоках униз і до центру підборіддя, але ліпше відсунутися на відстань, на якій ці відчуття минають.
У міру моління й вашого звикання до ікони ці відчуття абсолютно точно зникнуть, поступившись місцем благості й захопленню. Якщо ікона знайшла вас і ожила з вашою допомогою, ні в якому разі не розлучайтеся з нею з власної волі, хай якими благими мотивами ви керуєтеся. І можете не сумніватися: якщо вона в будь-який спосіб буде у вас вилучена чи викрадена, той, хто це замислить чи зробить, буде суворо покараний не в якійсь віддаленій і незрозумілій перспективі, а в найближчий і конкретний час. Це не страшилки, а просто реальність в одній з її абсолютно незбагненних, але тим не менш абсолютно повторюваних граней.
Але найдивовижніше навіть не це. Якщо особливі властивості оригіналу ікони ще можна пояснити духовністю її походження, то, хоч як це дивно, ті самі якості, хай і виражені дещо меншою мірою, присутні в усіх її повторюваних списках, копіях, фотографіях і поліграфічних відбитках. І це вже безсумнівно не піддається жодному раціональному поясненню.
Підсилюються вони двома способами - освяченням і намолюванням. Якщо ви придбали вподобану вами нову ікону, й вам сказали, що вона вже освячена, все одно краще піти до храму й попросити священника, що викликає у вас довіру, освятити її у вашій присутності. Бажано, щоб намолювання ікони спочатку здійснював близький вам священик чи умілий молільник, помістивши її в свій домашній вівтар. А далі її маєте намолювати ви самі, й тут уже все залежить від ваших особистих якостей - віри, любові, доброти й чутливості до земних проявів Святого Духа.
Перед початком молитви молільник запалює дві свічки, що стоять обабіч образу Спасителя на відстані 20-30 см і висунуті вперед від площини ікони на таку само відстань. Полум’я свічок має рівномірно освітлювати всю поверхню ікони. Під час молитви слід регулярно знімати нагар зі свічок, не допускаючи зменшення освітленості ікони. Найзручніше це робити звичайним медичним пінцетом, опускаючи обгорілі шматочки гнота в заздалегідь приготоване блюдечко.
Вибір ікони, що бере участь у вашій молитві, - ваша особиста справа, й ніхто ліпш вас не може відчути, яка ікона вам більше підходить. Коли мене запитують, як вибрати свою ікону, я раджу відкрити відповідний сайт в Інтернеті - самому чи з тим вашим знайомим, хто в цьому більш тямущий, і переглянути всі наявні ікони. Можу сміливо гарантувати, що свою ікону ви точно не пропустите: ваше серце так рвучко відгукнеться, що у вас не буде жодних сумнівів - це вона. Потім потрібно надрукувати її на хорошому кольоровому принтері, наклеїти на суху фанеру й помістити в рамку під скло.
Як підказує мені моє особисте чуття, чільною й центральною в іконостасі має бути ікона Спасителя, а всі інші, навіть більш намолені, мають розміщуватися навколо неї. Якщо ваші ікони розміщено в кутку кімнати, то центральна ікона має займати цей кут, а дві чи чотири інші — висіти на стінах на рівні вашого обличчя й бути точно спрямованими на те місце, де ви перебуваєте під час молитви.
Якщо склалося так, що доля подарувала вам більше ікон, і ви хочете, щоб вони брали участь у вашій молитві, повісьте їх на стіну сантиметрів на 50-70 вище, але відрегулюйте їх нахил так, щоб вони дивилися просто на вас.
