Жив багач. Він допомагав бідним, і всі його дуже любили. У кімнаті його була прибита до стіни велика залізна скарбничка, а над нею написано золотими літерами: «Божа скарбничка». Коли Господь посилав багатієві радість — хрестини, день Ангела або щось інше, — тоді дружина зазвичай казала йому:
— Бог дав нам усього вдосталь, запроси повний будинок гостей, нехай люди разом з нами порадіють.
— А скільки ж людей запросити? — запитує він дружину.
— Ну, хоч сорок осіб, — відповідає дружина.
Багач, бувало, подумає й скаже:
— Знаєш, голубко моя, тепер дуже багато бідних людей, у багатьох діти від голоду плачуть, не сплять. То чи не краще запросити до нас осіб двадцять? А те, що пішло б на вино й частування інших двадцяти, я покладу в Божу скарбничку.
Так він зазвичай робив.
Прочитає чи почує, бува, ця добра людина про якесь нещастя — про пожежу, повінь, — відразу скаже подумки: «Боже, Ти зберіг мене від такого нещастя!» І знову кине в скарбничку пожертву подяки.
Бувало, заїде до багача купець з товарами. Багач подивиться того-іншого товару і йде вже по гроші. Раптом ненароком гляне на скарбничку й скаже собі: «Ба, навіщо тобі стільки? Можеш обійтися й половиною». І візьме наполовину менше всього, а те, що потрібно було заплатити за іншу половину, кине в Божу скарбничку.
День за днем, рік за роком — до старості в скарбничці у багатія назбиралася величезна сума грошей.
Перед смертю він скликав до себе старшин того села, де жив, і сказав їм: «Не віднімаючи у дітей своїх ні гроша, я зібрав багато добра на Боже діло. Я менше гуляв, менше розкидав, ніж міг. Те, що я міг витратити даремно, ви знайдете в цій скарбничці».
Відкривши скарбничку, люди знайшли в ній величезну суму й розплакалися від радості. Коли багач віддав Богові душу, люди називали його своїм благодійником. Пам’ять про цю добру людину ніколи не згасне на його батьківщині. Про нього повік-віки буде нагадувати нащадкам те, що вийшло зі скарбнички Божої — притулок для дітей, школа, лікарня й нова кам’яна церква.
Протоієрей Григорій Дьяченко, «Духовні посіви».
