Єдиний син був у батьків. Виріс він і поїхав навчатися до столиці. Лише одного листа отримали батьки від нього: про те, що вивчився й отримав хорошу посаду. Більше старенькі не мали від сина жодних звісток. День за днем дивилися вони пильно на небо, в той бік, де була столиця.
— Дивись, чоловіче, сьогодні захід чистий. Добре йдуть справи в нашого сина, — говорила мати ясного дня.
— Ой, скільки чорних хмар зібралося! Обгортає біда нашого синочка, — журилася старенька в непогідний день.
— Нічого, він дужий, упорається з усім, — утішав її чоловік…
Син приїхав лише тоді, коли батьки вже померли. Сусіди розповіли йому, як старенькі дивилися на небо, думаючи про нього.
— Не розумію, навіщо вони дивилися на небо?! Вони ж знали, що в мене все добре, — здивувався син.
А хтось сказав:
— Щоб зрозуміти любов батьків, потрібно самому виховати дитину.
— У мене росте дитина, але я не переймаюся такими дурницями, — відповів він.
...Минуло багато років. Біля високого дерева у дворі сидів літній чоловік.
— Добре, що я колись посадив тебе разом із сином, — говорив він і гладив дерево по шорсткій корі. — Поїхав мій синочок в іншу країну і тільки одного листа мені написав. Учора я сполошився, коли побачив твою зламану гілку. Подумав: біда в сина сталася. Але сьогодні, слава Богу, твоє листячко зеленіє, отже, у сина все гаразд.