Ніхто ж не казав, що духовна мандрівка неодмінно має включати в себе рюкзак, літак, розріджене повітря на високогір’ї та ніч на узліссі діброви. Адже нема такого правила, щоб духовні мандри починалися на Байкалі, в Індії чи на Тибеті. А закінчувалися неодмінно в кам’яному храмі на березі, де людина в бордових шатах промовляє до тебе якісь слова.
Але ж похід до крамниці по хліб теж може стати духовною мандрівкою (кажуть, є випадки, коли люди вирушали до моря, вийшовши купити півбуханки чорного)? Піти до сусіднього парку погодувати птахів ― чим не підношення небесним мандрівникам?
Пройти кілька станцій / зупинок замість їхати в метро чи автобусі ― чим не маленький відтинок святого пішого шляху? А трохи більше слів із випадковим попутником можуть стати відповіддю на давно назрілі питання.
Мешканці малих міст знають, що будь-яка дорога може стати духовною мандрівкою. І неспроста особливих місць для духовних перетворень, що так різко відрізняються від того, що навкруги, немає насправді. Хай як виглядає зовнішнє ― суть залишається одна: ми всюди приносимо самих себе.
А храм ― це те, де ти стоїш.
Олексій Кузьмін.
