«Дай вам, Боже, до ста років дожити!» – з такими побажаннями ми часто звертаємося до іменинників. Саме такий поважний ювілей відсвяткував нещодавно мешканець Великих Бірок Тернопільського району Омелян Зварич. Попри поважний вік, Омелян Іванович веде доволі активний спосіб життя: сам їздить до Тернополя, щонеділі ходить до церкви й ще вистоює (!) всю Службу Божу. А за потреби їздить... на велосипеді. Омелян Іванович ще має добру пам’ять, знає три мови та дуже добре грає в шахи.
Секрет довголіття – оптимізм
Коли я завітала до оселі довгожителя, Омелян Іванович саме читав газету. Його наймолодша донька Світлана розповіла, що спеціально для батька передплачує п’ять українських газет, а ще донедавна отримували навіть польську «Народну трибуну».
– Найбільше тато любить читати про політику, – каже пані Світлана. – Щодня переглядає новини, ми навіть антену-«тарілку» спеціально до його телевізора встановили, щоб міг дивитися багато каналів. Дуже вболівав за президентську кампанію, а 25 травня, як завше, сам ходив до сільської ради голосувати.
Коли запитала старенького, як йому вдалося дожити до ста, він з усмішкою відповів, що це ще мало.
– Тато у нас великий оптиміст, напевне, саме в тому таємниця його довголіття, – каже пані Світлана. – Не знаю, як інакше це пояснити, бо в нього дуже важка доля, кілька разів навіть був за мить до смерті.
Донька розповіла, що Омелян Іванович ніколи не приймає пігулок. На сотому році життя лікар йому приписав ліки від серця.
Вижив усупереч смертному вироку…
Народився Омелян Зварич 15 травня 1914 р. у Великих Бірках тоді ще Тернопільського повіту, при Австрійській монархії.
– Коли татові було кілька місяців, його батька забрали на фронт. У шість років втратив маму, а у дванадцять – старшу сестру, - розповідає пані Світлана.
Уже в 15 років став зв’язковим ОУН.
– У 1939-му товариші попередили, що за мною вже стежить польська таємна поліція й що треба переховуватися, – розповідає. – На жаль, я потрапив у засідку. Почали стріляти, поранили в ногу та груди – неподалік серця, шрам ще й досі залишився. Мене тоді затримали й кинули до камери в’язнів, хворих на туберкульоз, мовляв, і так смертник. Смерті не боявся, переживав лише, щоб нікого з товаришів не видати. Заспокоював себе тим, що все одно колись маю померти…
За день до розстрілу, а саме 1 вересня 1939 року, почалася Друга світова війна, це й урятувало.
– Близько опівночі ми почули вибухи, – згадує, – потім –
постріли біля в’язниці, бачимо – застрелили вартових. Ми тоді взялися виламувати двері й тікати. Я повернув до Дичкова, але залишатися там не міг, бо як український патріот становив небезпеку вже для радянської влади.
Знову відправили помирати, але знову вижив
Кілька років Омелян Зварич жив у Перемишлі, а потім провід ОУН відрядив його до Жмеринки на Вінниччині, щоб створив там осередок.
– Але мене вистежили й відправили в табір містечка Таруса, що в Росії, – розповідає. – Разом ще з десятьма в’язнями був занесений до окремого списку, нам призначили особливо суворий режим. Гадаю, щоб не випустити живими, спеціально робили ін’єкції, через які я й захворів на малярію. Це дуже страшна недуга, від якої зникає апетит, підвищується температура, з’являється слабкість і б’є пропасниця. Навіть скликали спеціальний консиліум, вирішували, що зі мною робити. Один лікар переконав інших відпустити мене вмирати додому.
1 вересня – доленосна дата для Омеляна Зварича, адже саме того дня його відпустили… помирати. Додому дістався лише через 20 діб.
У Козятині потрапив на тиждень до лікарні. Мені пощастило, бо завідувачка дуже піклувалася про мене. Це її заслуга, що я й досі живий.
Знайшов для синочка маму, а собі – дружину
Повернувшись до Дичкова, Омелян поступово одужав. Невдовзі одружився на односельчанці Софії, через півтора року в них народився первісток Ігор. Здавалося б, доля ставала прихильнішою, але…
– Під час пологів Софії занесли якусь інфекцію, і коли синові виповнилося лише вісім місяців, вона померла, – з сумом згадує старенький. – Дитину забрала теща, бо я зранку до ночі працював: будував дороги, мости. Додому повертався під опівніч, з малим бачився лише в неділю.
Старенькі не дуже дивилися за Ігорем, малий занепадав… Омеляну Івановичу на те гірко було дивитися, й він вирішив, що мусить шукати собі дружину, а малому – маму. Його обраницею стала місцева швачка Анна. Вона теж була вдовою із маленькою донечкою на руках, тож розуміла його, як ніхто.
– Що б не ставалося, я завжди старався сам себе заспокоїти, – каже довгожитель. – Бо все в руках Божих.
… На сторічний ювілей Омеляна Івановича з’їхалися всі діти, онуки та правнуки, дві онучки прилетіли аж із Лондона. До речі, в Лондоні Омелян Іванович був у 95 років: тоді якраз його онука виходила заміж.
Дуже хотілося усіх разом побачити, – каже довгожитель. – Коли ж іще випаде така нагода?
Мар’яна СУСІДКО.
м. Тернопіль.
