РАК МОЛОЧНОЇ ЗАЛОЗИ: ЯК ЗАПОБІГТИ ХВОРОБІ, ПОВІРИТИ В КРАЩЕ Й ПОЧАТИ НОВЕ ЖИТТЯ ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ

РАК МОЛОЧНОЇ ЗАЛОЗИ: ЯК ЗАПОБІГТИ ХВОРОБІ, ПОВІРИТИ В КРАЩЕ Й ПОЧАТИ НОВЕ ЖИТТЯ ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ

Хоч скільки б писали про онкологічні хвороби, нагальність їх профілактики, ранньої діагностики та своєчасного лікування, нерідко люди женуть від себе навіть думку про те, що саме з ними може статися щось подібне, ведуть виснажливий спосіб життя, не приділяють належної уваги своєму здоров’ю. Коли ж дізнаються про страшний діагноз - «рак», ладні зробити все, щоб повернути час назад. «Справжній розпач охоплює жінок після призначення мастектомії (видалення молочної залози), багатьом здається, що подальше життя втрачає сенс, - розповідає голова Всеукраїнської громадської організації онкоінвалідів «Разом проти раку» та Київської громадської організації «Амазонки» Лариса Лопата. – Я підтримую тісний зв’язок із жінками, які перенесли таку операцію. Їхні історії дуже різні, деякі вражають бездушністю тих, хто їх оточує, і внутрішньою силою жінок». Про те, як любити себе, щоб не допустити хворобу, як продіагностуватися на ранній стадії, де отримати інформаційно-психологічну підтримку, як після операції жити цікавим і насиченим життям - розмова з пані Ларисою.

СИНА ЧОЛОВІК НЕ ВІДІБРАВ

- Пані Ларисо, Ви наголосили, що ставлення жінок до себе й близьких до них після мастектомії змінюється й не завжди найліпшим чином. - Так. Є дуже позитивні приклади, а є й протилежні. Запам’ятався такий випадок. Зателефонувала мені жінка із Криму із проханням про допомогу. Колишній чоловік, який мешкав в Америці, наполягав, щоб їхній 10-річний син, який на той час проживав із матір’ю, переїхав до нього. Мотивував це тим, що колишня дружина після операції не в змозі виховувати й матеріально забезпечувати сина (адже опинилася без роботи). Для жінки залишитися без дитини було страшною трагедією. Її підтримала наша організація, родичі, знайомі. Відбувся суд, і вона його виграла. Хлопчик сказав, що хоче жити з мамою. Найбільшою дикістю для мене було те, що близька людина хотіла заживо поховати жінку. Не брав до уваги її стан, не зважав, що їй і так дуже важко оговтатися після операції та лікування, що син – єдина соломинка в житті. Просто хотів відібрати найдорожче. Добре, що все владналося. Ось іще один приклад. Під час поїздки в Хмельницький на зустріч із прооперованими жінками, які перебували в онкодиспансері, до мене звернулася самотня 80-річна бабуся. Каже: «Дитинко, як мені жити далі?» Відповідаю: «Потихеньку. Розумію, що важко». А вона – розгублено-схвильовано: «Річ не в тім, що важко. Я ж нікому із сусідів не можу сказати про свою проблему. Якщо дізнаються, побояться навіть воду з однієї криниці зі мною брати». І це - не поодинокий випадок. У селах часто вважають, що рак – інфекційна хвороба, й відповідно ставляться до людини. А ті, приховуючи недугу, доглядають господарство, щоб не осудили за неробство й нічого не запідозрили. Навіть жінка з Києва ділилася: «Ходжу в гості зі своїм посудом, і люди мене не бояться». Можливо, і підстав так чинити не було, і вона сама дала собі таку установку, та це її заспокоює.

ПЕРЕНЕСЛА РАК І ЗРОЗУМІЛА, ЩО ПОВИННА ГОВОРИТИ

- Понад 10 років Ви очолюєте Київську громадську організацію «Амазонки», що об’єднує жінок, які перенесли операцію на молочній залозі. Як виникла ця організація й, чому Ви вирішили присвятити себе такій діяльності? - 1999-го року мені поставили діагноз «рак молочної залози» і призначили мастектомію. До того часу я вважала себе щасливою людиною. Виріс син, одружився, невістка мала народжувати, налагоджувалося моє особисте життя, мала хорошу роботу. І раптом, наче грім серед ясного неба, – хвороба. Я відчувала шок і розчарування. Тоді про рак майже не було інформації, якщо й говорили, то здебільшого про тих, хто пішов із життя у зв’язку із цією проблемою. Коли йшла на операцію, мала єдине бажання – дочекатися онука, побачити, потримати на руках. А потім уже… Досі, коли згадую, хвилююся (у моєї співрозмовниці на очі навертаються сльози, та вона опановує себе й продовжує). Я вдячна, що життя звело мене із надзвичайним лікарем-хірургом і людиною від Бога Василем Михайловичем Дроздовим (зараз він уже на пенсії). Коли він заходив у палату, я дивилась на нього зі страхом і хвилюванням. А він завжди говорив: «Ларисо, усе буде добре, повір, усе буде добре». І тепер, коли буває важко, я згадую ту фразу, і з’являються сили долати життєві перешкоди. Саме тоді, в 1999 році, я потрапила на зустріч, яку проводила українсько-американська організація РАТН (програма оптимальних технологій в охороні здоров’я) для жінок, які перенесли операцію на молочній залозі. Мене вразили американки, які були надзвичайно відвертими, розповідали все про свій стан, емоції, як у сім’ї поставилися до цієї новини, як їх сприйняло оточення. Українки спочатку мовчали і тільки на другий день почали говорити. Пригадую свій голос, що дрижав, адже тоді вперше розповідала про те, що переживала. Були сльози, усмішки, сміх. Виговорилася, і стало легше. Я зрозуміла, що така підтримка надзвичайно важлива для жінок і я сама, незважаючи на власні сумніви й суперечливі думки (адже більшість із мого оточення не знали про мою проблему), повинна говорити. І в мене, за підтримки подруг, з якими я познайомилася на цій зустрічі, виник задум створити щось подібне в нас, і 2000-го року було зареєстровано Київську міську громадську організацію «Амазонки». Поступово подібні організації стали з’являтися в інших областях України. І у 2004 році ми зареєстрували ВГООІ «Разом проти раку». Представники організацій постійно зустрічаються, влаштовують зустрічі із психологами, відвідують онкоцентри. Також проводять конференції (остання відбулася 2011 року в жовтні, це Місяць боротьби з раком молочної залози в усьому світі), марші, круглі столи, намагаються звернути увагу суспільства та влади на цю проблему. Ми надаємо інформаційно-психологічну підтримку й власним прикладом стверджуємо: усі випробування можна подолати й жити далі цікаво та насичено.

ЛЮБІТЬ СЕБЕ, ТОДІ ХВОРОБИ ВІДСТУПЛЯТЬ

- Як застерегти жінок від байдужого ставлення до свого здоров’я й навчити піклуватися про себе? - Кожна дівчинка, як тільки в неї починають формуватися молочні залози, повинна дбати про їх стан, відвідати лікаря для проведення кваліфікованого огляду й далі робити самообстеження (на Заході це загальновідома практика), періодично звертатися до лікаря. Після 40 років з метою профілактики жінки мають щороку відвідувати мамолога. Якщо вам за 30 і ви вперше проводитимете самообстеження, робити це слід правильно: раз на місяць, в один і той само день (на 7-9 день після менструального циклу) під час прийому душу або після, при гарному освітленні. Станьте перед дзеркалом і опустіть руки вниз, потім - підніміть догори за голову, і далі - руки на поясі. Це три основні положення. Обережно й м’яко промацуйте кожну ділянку молочної залози пучками пальців протилежної руки. Спочатку перевірте зовнішню половину, починаючи від соска й просуваючись убік і знизу догори. Потім перевірте внутрішню половину, починаючи від соска й просуваючись до середини, до грудини й зверху донизу. Визначте, чи немає вузлів та ущільнень. Далі, помірно здавлюючи між пальцями ареолу й сосок, визначте, чи немає виділень із соска. І останніми промацайте пахвові западини, над- і підключичні ділянки, щоб перевірити, чи не збільшені лімфатичні вузли. Якщо в молочних залозах з’явилися ущільнення, є виділення або просочування крові із соска, збільшені лімфовузли, обов’язково зверніться до лікаря-онколога в лікарню за місцем проживання або в онкологічний диспансер і проконсультуйтеся щодо подальших дій. Не відкладайте візит до лікаря, адже в 80% пухлини - доброякісні. Проте, коли поставлено діагноз «рак», пам’ятайте: на першій стадії можна досягти повного одужання, на четвертій стадії - повне вилікування неможливе. Немає чітко визначених причин, що призводять до ракових захворювань. Припускають, що серед «винуватців»: погані екологія, харчування, постійні стреси, хронічні хвороби, тютюнопаління, малорухомий спосіб життя. У зв’язку з важкою економічною ситуацією жінки часто страждають від депресій, адже втрачають роботу або хапаються за 2-3 роботи одразу. Ми звикли звалювати на свої плечі безліч справ і проблем, спочатку думати про рідних, близьких, а в останню чергу про себе. Це неправильно, тому що перенавантаження, стреси спричинюють хвороби. Організм - як пружина: стискається до певної межі, а потім не витримує й рветься (виснажена імунна система не здатна оберігати наш організм і чинити опір хворобам). Тому знаходьте час для себе, для відпочинку, занять фізкультурою, раціонального харчування, любіть себе, тоді хвороби відступлять.

«ЩОБ НЕ НАКЛИКАТИ БІДУ»

- Як сприймають вас люди, до яких ідете, щоб розповісти про небезпеку? - По-різному. Під час зустрічей у трудових колективах одні з осторогою слухають, інші йдуть, або говорять: це порушує мій внутрішній стан, комфорт, я й чути про це не хочу. Деякі жінки не проводять, ранню діагностику, за їхніми словами, «щоб не накликати біду». Але ж наша мета: саме запобігти біді. Звичайно, більшість жінок сьогодні вже розуміють, що, знаючи причини й ознаки цього захворювання, можна захистити себе та своїх близьких від цієї проблеми. Інша категорія - жінки прооперовані. Їм дуже потрібна психологічна підтримка. І прислухаються вони здебільшого до порад тих, хто пережив подібне. Був такий випадок. Я із психологом прийшла в палату онкодиспансеру на Верховинній, і ми почали спілкуватися із хворими. Одна зі співрозмовниць, дізнавшись, що психолог не хворіла на рак, говорити з нею відмовилася й пояснила: «Говоритиму з тими, хто мене зрозуміє». Людина відчуває, що ти з нею говоритимеш однією мовою, тоді їй легше відкрити душу, розповісти про наболіле й повірити в зміни на краще. Дуже важлива підтримка в сім’ї, якщо в середовищі рідних розуміння немає - це ще одне випробування для жінки. Та в будь-якому разі ніколи не можна опускати руки і впадати у відчай. Кажуть, коли людина втрачає гроші, це дурниці, коли втрачає здоров’я - головне не зупинятися, боротися за одужання, тоді хворобу можна подолати, але коли людина втрачає віру, вона втрачає все. Хочу побажати жінкам сили, енергії, любові, щоб вони ніколи не втрачали віру й завжди боролися за своє щастя та здоров’я до кінця.

Людмила БЕЗВЕРХНЯ,