Ярослав Гевко - звичайна і, водночас, незвичайна людина. Життя його, як часто кажуть, розділилося на «до» і «після». Три клінічні смерті, три астматичні коми і 137 днів реанімації – навіть не віриться, що все це пережив один і той самий чоловік. Проте так воно є: усі ці випробування випали на долю тернополянина Ярослава Матвійовича Гевка.
Віщий сон перевернув життя
…Сільський хлопчина з-під Тернополя, Ярослав, потрапив на Донбас, де після закінчення гірничо-промислової школи три роки відпрацював електриком на глибині 860 м у шахті в Луганській області. Там він отримав не лише перший трудовий досвід, але й перші серйозні травми. І, мабуть, саме там дихання вугільним пилом позначилось на його здоров’ї, що з часом проявилось бронхіальною астмою. Потім була служба на Півночі в штабі ракетних військ Ленінградського округу в селищі Мирний. Молодому Ярославу Гевку, з гарним почерком і чудовою пам’яттю, доручили працювати із секретною документацією, за втрату якої могла бути кримінальна відповідальність. Тоді ж, під час служби , пощастило йому зустрічатися і з відомими науковцями, винахідниками, зокрема, з батьком космонавтики Сергієм Корольовим.
Згодом доля повернула чоловіка до Тернополя, де й осів він із сім’єю. Усе було б нічого, але тяжка праця, постійні перевантаження дали свої наслідки: у 37 років Ярослав Матвійович захворів на тяжку форму бронхіальної астми. До яких тільки методів, найсучасніших засобів офіційної медицини вдавалися в родині Гевків, але все було марно. «Чотирнадцять років поспіль, - згадує пан Ярослав, - я провів на гормональній терапії, дійшло до того, що “швидка” приїжджала кілька разів на добу». І попри такі нелегкі випробування, клінічні смерті, коми, тривалі реанімації чоловік щоразу повертався до життя. А коли приїхав додому після останнього перебування в стаціонарі взимку 1993 року, Ярослав Матвійович побачив віщий сон. «Немов іду я молодий, - розповідає він, - дорогою до свого села. А назустріч мені в білому вбранні, незвичайно високого зросту - Ісус Христос. У руках Він тримав опущений донизу меч, який простягнув мені». Разом з цим сном минули всі страхи, і в Ярослава стався переворот у його свідомості, житті. Він відчув, що перебуває під захистом Господа, тож нічого лихого трапитися не може. А головне, чоловік отримав рецепт свого оздоровлення: інтуїтивно, не знаючи методики обливання, Ярослав Матвійович першого ж дня після лікарні вилив на себе кілька відер крижаної води. З тих пір у чоловіка не було жодного нападу астми, як і не було нападів гіпертонії (раніше тиск «підскакував» до позначки 220-230 на 140).
Обливатися треба з вірою
Уже 20 років поспіль Ярослав Матвійович щоранку прокидається о п’ятій. Молиться і на 15-20 секунд стає під холодний душ. Далі робить вправи з гантелями, а вже тоді виходить на двір. Незалежно від пори року, стає босоніж на землю, молиться знову і виливає на себе два відра холодної води. «Що холодніша вода, то ліпше, - каже пан Ярослав. - Я молюся і не помічаю холоду, перебуваю в контакті з Природою, дякую Господу за кожен прожитий день і ніч». Потім чоловік іде в дім і ще на 30-40 секунд знову стає під холодний душ.
Свою систему оздоровлення за допомогою обливання Ярослав Матвійович нікому не пропонує, лиш того, хто сам забажає, може проконсультувати. «Бо тільки тому обливання холодною водою піде на користь, хто не боїться, хто вірить в його оздоровчу дію», - каже чоловік. Має приклади, коли страх перед холодом і без віри навіть спричиняв застуду після обливання. Але, звичайно, багато хто за його прикладом зміцнив своє здоров’я, проте, як із жалем зауважує пан Ярослав, не у всіх вистачає духу доводити справу до кінця, не відмовлятися, а продовжувати загартовування.
«Спочатку було слово»
Цими словами з Біблії пояснює пан Ярослав зміни у своєму духовному житті. «Меч – то слово Боже, - говорить чоловік. – Ісус уві сні мені дав його, Господь розбудив те, що в мені спало: я почав писати вірші, прозу, знімати фільми».
Взагалі, життя Ярослава Матвійовича стало захоплено-цікавим і насиченим, в 1997 році його запросили працювати на обласному телебаченні. Він відзняв фільми про керівника Гельсинської спілки Миколу Руденка, про місцевих поетів, був редактором мистецьких програм, автором програми про видатних людей. «Микола Руденко – то мої університети, - каже пан Ярослав. - Я сім років, так би мовити, був його очима і руками». Зокрема, Ярослав Гевко редагував, упорядкував і видав у Тернополі 4 книги Миколи Руденка, над якими автор працював десятиліття. Нині побачив світ ще один новий витвір публіциста Ярослава Матвійовича – автобіографічна книга «Вулкан моєї долі». У ній він згадує про тих видатних людей, з якими його зводила доля, ділиться своїми філософськими поглядами на життя, зібрано тут і 88 поезій-одкровень автора.
Цього року Ярославу Гевку виповнилося 70, він має гарну пам'ять, почувається прекрасно (хіба що трохи турбує хребет – упав восени з триметрової вишні). Ще донедавна він ходив на роботу в редакцію, а нині на пенсії, проте жити спокійно не вміє. Як каже сам Ярослав Матвійович, нічого не робити він не може, мусить завершити ще редакційні справи тощо.
« Головне, - переконаний він, - спішити робити добро, а Батько, наш Господь, буде радіти там, на небесах. Ми маємо творити, а не руйнувати, маємо стати співтворцями Господа. Він для того нас пустив на світ, щоб ми уподібнювалися Йому. Інакше життя не варте нічого» .
Ярослав Матвійович – людина ранима і чутлива. Він дуже гостро сприймає і переживає чужий біль, фізичний і душевний. «Я відчуваю, - ділиться чоловік , - немов той біль пронизує, проходить через усього мене». Болить йому душа й за українську мову, за Україну-неньку та її майбутнє. Але живе в серці Ярослава Гевка непохитна віра в те, що збудуться стародавні пророцтва, і саме звідси, з української землі, почнеться відновлення цивілізації.
«Чисте поле білого аркуша!»
Я довіряю тобі енергію душі, що стала Словом.
Засіваю тебе спалахами мого пекучого болю і веселковими барвами
моєї радості. Не відаю чи довго ще питиму з криниці життя животворний напиток
та щиро дякую Богу за даровану
можливість спрагло припасти до цілющого джерела Любові.
Я п"ю з нього хмільний напиток і дякую долі, що проявила
милосердя і так щедро дарує жіночу ласку...»
Ярослав Гевко.
Любов ПОЛЬОВА-САХАНДА.
